Українець який відмовився бути бідним

ЗЕРНИНА У КОСМОСІ Й ЛЮДИНА НА ЗЕМЛІ
«МІЙ БАТЬКО ХОДИВ У ЛИЧАКАХ І ЇЗДИВ НА КОНЯХ»
КРОКИ ЗА РІДНИМ ОБРІЄМ
БІЗНЕС
ЩЕ РАЗ ПРО ЕТИКУ БІЗНЕСУ ТА ПРО БАГАТИХ І БІДНИХ
УКРАЇНСЬКА МЕНТАЛЬНІСТЬ ЗА ПЕТРОМ ЯЦИКОМ
«ЯКБИ ВИ ВЧИЛИСЬ ТАК ЯК ТРЕБА...»
ЛОГІЧНА ПІСЛЯМОВА (ЯКА МОГЛА БУТИ Й ПЕРЕДМОВОЮ) ДО СПРОБИ ПОРТРЕТА 
ПЕТРА ЯЦИКА В ЙОГО ЗВИЧНОМУ ІНТЕР'ЄРІ

ББК 84УК7 С47
Як стати людині багатою, а державі сильною — над цим питанням роздумують автор книги і його 
персонаж — видатний український бізнесмен і меценат Петро Яцик (Канада).
Книга зацікавить не лише молодих честолюбців, що з грандіозними планами кидаються у вир 
бізнесу, чи політиків, соціологів і філософів, а й усіх читачів біографій славетних людей, 
оскільки в ній яскраво змальовано подвижницьке життя однієї з найвизначніших особистостей 
сучасного українського світу.
ISBN 5-7707-5027-8
(c) М Слабошпицький, 1994 (c)Художнє оформлення О Коспа, 1994


Кожна істина, яку відкриваємо ми,— Іде перший крок до тих істин, які нам лишилося відкрити.
Клод Адріан Гельвецій
Християнин має любити всіх людей. Одначе це зовсім не перешкоджає йому найпершою 
любов'ю любити свою родину і свою Батьківщину.
Митрополит Андрей Шептицький
Люби Україну до глибини своєї кишені... Євген Чикаленко
Чи ви можете уявити повноцінне існування краси без її опертя на силу?
Петро Яцик

ЗЕРНИНА У КОСМОСІ Й ЛЮДИНА НА ЗЕМЛІ

Отак і живу між двома світами... Петро Яцик

Рідкісна, блискуча життєва кар'єра: селянський син з України став на канадській землі 
мільйонером. Сягнув вершин успіху та благополуччя, здолавши чимало несприятливих для 
нього обставин. Адже судилося йому в двадцять сім років починати в чужому краю своє 
життя заново, як мовиться, з чистої сторінки. І не мав він тоді нічого, крім власних рук та 
світлої голови.

Сьогодні, з вершини успіху й багатого життєвого досвіду, йому добре видно на всі боки. 
Він оглядає перейдений шлях, осмислює все те, що допомогло йому стати тим, ким він є.

Я певен, що досвід видатного бізнесмена, його конструктивні життєві настанови, успішно 
перевірені щоденною практикою, знадобляться всім тим, хто за його прикладом почуває в 
собі зухвалість і силу, аби відмовитися бути бідним і стати господарем своєї долі.

Найлегше оповісти факти цієї цікавої біографії. На моє переконання, мислячу людину вони 
теж багато чого навчать, бо за ними вгадується логіка вчинків, окреслюється пунктир 
характеру. Важче проаналізувати все це життя в контексті не тільки побутування 
української еміграції в Канаді, а й особливостей її ділового світу, де Петро Яцик 
почувається, мов риба у воді, в своїй органічній стихії. Але без такого аналізу розуміння 
механізму успіху видатного бізнесмена буде неповним, оскільки перед нашими очима 
постане тільки те, що лежить на поверхні й через свою самоочевидність не вимагає 
додаткових коментарів.

В будь-якому успіху є не тільки технологія його досягнення, а й психологія людини, що 
його здобуває (або через цю свою психологію не здобуває). Для польоту, як відомо, 
потрібно двоє крил. Однокрилий політ уявити важко. «Багаті люди не схожі на нас з 
вами»,— сказав свого часу американський письменник Скотт Фіцджеральд, маючи на увазі 
передовсім їхню психологію. Тому в розповіді про Петра Яцика ніяк не обминути й суто 
психологічних нюансів, з яких і складаються його стосунки з людьми і взагалі — зі світом, 
де йому судилося жити й здобувати успіх, лишаючи на шляху до нього багатьох позаду. 
Психологія лідера — один із загадкових феноменів лідерства. Наука успіху — не тільки 
наука як робити, а і як жити, аби нерозумними вчинками не перекреслювати зроблене.

Я запрошую читача подумки ступити в Яцикові сліди і перейти той шлях, який привів його 
до успіху. Й, уявно долаючи цей маршрут, пам'ятатимемо доречну тут сентенцію філософа: 
«Суть не в тому, щоб якнайшвидше прийти до мети подорожі, а в тому, щоб якнайбільше 
побачити в дорозі»...

—  То це ви — пан Яцик? — запитав я високого, поставного чоловіка з сивою чуприною.

— Я,— глянув молодооко й усміхнувся доброзичливо.

— А я гадав, що побачу безнадійного патріарха.

—  Багато людей бачать те, що вони хочуть бачити.

—  На знімках в українській пресі ви — трохи інший...

— Який же?

На знімках у газетах він — аж надто статечний, чи то пак, респектабельний. А може, таке 
відчуття створювалося через те, що я тоді ще не бачив його самого. А тут одразу ж відчув у 
ньому особливість, яку важко передати фотографіям,— від нього враз війнуло рідкісною 
внутрішньою силою. Статичне враження від фотографій — і так не дуже виразне — геть 
потьмяніло перед цим дуже живим у кожному впевненому жесті чи іронічному зламі брови 
чоловіком.

—  Який? — перепитую, аби мати трохи часу, щоб знайти точне визначення враженню, але, 
так і не знайшовши його, відповідаю приблизно: — Не дуже на вас схожий.

—  Може бути,— відповідає він, думаючи про щось зовсім інше.

Мій приятель Олександр Харченко, добра душа і відомий журналіст, напружено роздумує, 
як би схилити пана Петра Яцика до ближчого знайомства зі мною, оскільки ця випадкова 
зустріч у домі Прокопа Наумчука — випадковий епізод, а так зване знайомство — звичайна 
данина етикету. Вийшовши звідсіля, Яцик може відразу ж забути гостя з Києва.

Але доки Олександр сушить собі над тим голову (він уже, здається, й зібрався щось таке 
сказати), пан Яцик несподівано пропонує:

—  Поїхали до мене вечеряти. Хто б відмовився?

їдемо. Перебираю в пам'яті, що я знаю про Петра Яцика: бізнесмен, меценат, чоловік 
своєрідного характеру (це під впливом полярно протилежних характеристик, які давали 
йому різні люди); має дружину, трьох доньок...

Мізерно мало, щоб скласти більш-менш докладне уявлення про людину.

—  Він буває крутим чоловіком,— каже Олександр. Ми вдвох їдемо його машиною. Яцик 
— своєю. Трохи перегодом Харченко додає:

— Але має на те право — ніхто тут стільки не зробив для української освіти.

А мені раптом згадалося те рідкісне відчуття спокійної

доброзичливості і внутрішньої сили, що пішло потужною хвилею від нього у передпокої 
дому, де ми випадково зустрілися. І я подумав: так, я не знаю про Петра Яцика майже 
нічого, але, здається, збагнув одну з найголовніших особливостей цієї натури. І вже ніхто 
ніколи не переконає мене в тому, що його не можна назвати сильною, вольовою 
індивідуальністю. Та, зрештою, слабак ніколи не досяг би того, чого досяг він. Отже, мене 
опановує впевненість, що я не помиляюся.

Машина в'їздить у просторий двір перед великим двоповерховим будинком, що нагадує 
витвір мистецтва.

Я вражено дивлюся на нього, а Олександр, перехопивши мій погляд, лаконічно пояснює:

— Панові Яцикові не можна мати гірший будинок. Адже він — будівельник...

Логіка переконлива. Але ж часто буває й так, як сказано у відомій українській приказці про 
те, що чоботар без чобіт ходить. Хоча то — «домашній» досвід, а тут — інший світ, інші 
люди, інша ментальність. Той досвід мало що зможе пояснити в Канаді. І в цьому я не раз 
згодом переконувався.

Господар уже вдома.

Привітним жестом запрошує заходити.

Дружина гостює на різдвяних святах у мами в Едмонтоні. Повідомивши нас про це, Яцик 
каже, що зараз зготує вечерю.

На мою пропозицію про допомогу махнув рукою:

— Я сам.

—  Можна, я почну свої мемуари з такої фрази: «Мільйонер готував мені вечерю...»?

—  Можна, якщо вам так хочеться.

Потім обережно відсунув убік порцелянового чайника.

—  Обережно, не розбийте,— сказав з усміхом.— Він дуже дорогий — коштував мені 
п'ятнадцять тисяч...

— Доларів?

— Так.

Не вірив власним очам: звичайна річ просто не може мати такої фантастичної ціни. 
Запитливо глянув на нього.

—  Це сталося так,— розповів Яцик.— Один наш митець захотів організувати виробництво 
таких речей. Кинувся до банку за кредитом, а там йому кажуть: хтось повинен узяти на себе 
обов'язок гарантії...

—  І ви виступили гарантом?

—  Так.

— А він не зміг кредит повернути?

— Так, не пішло в нього підприємництво.

—  Отже?..

—  Мені довелося внести за нього ті гроші, — відповів і знов усміхнувся несподівано 
бадьоро — так, начеб не він виплатив за когось гроші, а хтось виплатив за нього.

...Пізніше, сідаючи до столу, я боявся на чайник навіть дихнути. Ні, господар ним анітрохи 
не дорожив. І ту історію оповів як звичайний життєвий курйоз, а не як застереження бути 
дійсно обережним з цією річчю. Але чайник справді викликав у мене майже побожний 
острах.

Доки Яцик клопочеться з вечерею, оглядаю дім: добротні антикварні меблі дібрані з 
великим смаком, зручні, вони служитимуть ще тисячу літ (їх можна виставляти і в музеї). 
Багата бібліотека, в якій зосереджено здебільшого видання енциклопедичного характеру й 
мистецькі альбоми. Колекція живопису й графіки: Васильківський, Левченко, Їжакевич, 
Бурачек, Гніздовський, Патик... Є й полотна канадських художників, китайських. Усе це 
надає величній і просторій оселі особливої емоційної атмосфери, затишку. Пізніше я 
переконався: в такому домі справді приємно жити.

Якщо не знати роду занять Петра Яцика, то в розмові з ним важко відразу вгадати 
бізнесмена. Він може цікаво аналізувати творчі біографії і мистецтво Олександра 
Архипенка, Василя Курилика, Никифора Дровняка, має справді оригінальні міркування про 
Євгена Маланюка чи Тодося Осьмачку, охоче говорить про особливості різних етнічних 
масивів Канади, може перевести будь-яку тему в філософську площину, щоб одразу ж 
сипонути несподіваними парадоксами. 1 в тій стихії почувається звично, бо щедро 
надарований нетрадиційним поглядом на речі, а також отією невситимою допитливістю, 
яка змушує шукати у всьому самої суті, наполегливо продиратися до неї крізь частокіл 
поверхових уявлень і звичних стереотипів. Яцик не сприймає сліпо на віру 
загальноприйняту думку. Він неодмінно піддає її аналізові, препарує,

виважує на терезах логіки й іронії. Він мусить сам допевнитися в справедливості її. Гадаю, 
що в цьому — теж одне з пояснень його підприємницьких здобутків, бо саме та особливість 
характеру дозволяє Яцикові знаходити найраціональніші методи ведення повсякденної 
справи й досягати у ній успіху.

Вже за першого знайомства він ущент зруйнував мої уявлення про бізнесмена як про 
обмежену людину, котра нічого, крім свого бізнесу, не знає і знати не хоче. Навпаки — 
його духовний портрет нічим на те не схожий, бо за ним стоять і знання, і серйозна людська 
культура.

Недавно я вичитав у газетах вражаючий факт. Космонавти брали для експерименту в політ 
проросле зерно пшениці. Посадили, якщо це можна так назвати, його там, де панує стан 
невагомості. Тобто випустили в плавання по кораблю зернинки, з яких уже повитикалися 
бадьорі паростки. Того, що сталося, космонавти не передбачили. Паростки збунтувалися. 
Позбавлені відчуття земного тяжіння й грунту, вони поповзли назад у зернини, а потім із 
середини розірвали їх.

Цей факт мимоволі спроектував ся на біографії українських емігрантів. Очевидно, декого з 
них опанував у чужому середовищі стан того зерна в невагомості. Один із таких трагічних 
прикладів мені постійно стоїть у пам'яті. Це — гнаний демонами страху й переслідування 
поет Тодоса Осьмачка. Він не прижився в Новому Світі. Його психіка вибухнула, і, 
позбавлений відчуття живлющого грунту й рідного тяжіння, він загинув, мов те зерно в 
космосі.

Ця аналогія між зерниною в невагомості й людиною в еміграції має одну істотну корективу. 
Довкола зерна об'єктивно існував фактор, що вбивав його. А щодо людини, то цей фактор 
— суб'єктивний; він може бути в ній самій, виражений в одній сильніше, в іншій 
помірніше. В одних вистачає волі, щоб його здолати, в інших — ні.

У Яцика — вистачило. Адаптація в новому середовищі минула загалом безболісно, без 
помітних втрат. Він стояв на землі. Його внутрішня сила допомагала силі земного тяжіння.

Наполеонові належить такий парадокс: «Кожна битва виграється чи програється ще задовго 
до початку її».

Він належить до того рідкісного типу людей, які вже з першого погляду викликають 
глибоку довіру. Ще не знаєш, хто і що ця людина, ба навіть і приблизно не здогадуєшся 
про те, але вже відчуваєш: вона не прагне видаватися якимось кращим чи значнішим, 
аніж є насправді. Спокійний, само зосереджений і доброзичливий, Яцик справляє 
враження чоловіка справді надійного. Як кажуть, на таких можна покластися; вони 
мають тверде слово, не щедрі на всякі обіцяння й запевнення, але вже пообіцявши 
щось, неодмінно виконають, хоч би яких зусиль це їм коштувало (шкода, що ця 
обов'язковість поміж нас не менш рідкісна, аніж талант; такої внутрішньої дисципліни і 
справді повсякденного, повсякчасного дорожіння своїм реноме нам бракує і бракує).

Вже потім я не раз переконувався в справедливості того першого враження від Петра 
Яцика. Єдине тільки, на що не міг для себе відповісти: це в нього вроджене чи 
вироблене життям? Так, він творив себе, наче писав книгу чи ліпив скульптуру, 
прагнучи довершеності, орієнтуючись на еталони культури ділового світу, відсікаючи в 
собі такі анахронічно-карикатурні риси, як розхристаність душі, безвідповідальна й 
пустопорожня балаканина й усе до цього подібне, що так прикро вражає нас у багатьох 
людях. Але якби Яцик не мав вроджених даних отієї діловитості й відповідальності, то 
важко повірити, що він так далеко просунувся б у процесі самовиховання й 
самовдосконалення. Це б нагадувало будівництво хати без фундаменту. Хоч яку б 
архітектурну вигадливість споруда мала, хоч який добротний матеріал для неї було 
затрачено і хоч як старанно її збудовано, однак саме через відсутність надійного 
фундаменту вона ніколи не змогла б дорівнятися в досконалості й надійності тим, які 
це мають.

Передумуючи його багате на складні перипетії життя, я не раз допевнювався: він — 
людина, яка не губиться за несприятливих чи й критичних для нього ситуацій, а 
навпаки — змобілізовується, збирає всі свої інтелектуальні й моральні сили для 
рішучих дій. Слабший нітиться, деморалізується, що й може стати початком програшу, 
внутрішньої готовності примиритися з поразкою ще тоді, коли об'єктивно зберігається 
шанс виграти, — але він уже "опустив у безнадії руки. Яцик же не припускає й думки про 
капітулянтство. Він бореться до кінця, прагне скористати кожен — бодай і найменший — 
шанс. 1, певно, саме тому здебільшого перемагає.

У цій життєвій історії мені найменш хотілося б впадати в монотонну дидактику й читати 
абстрактні лекції на теми Петра Яцика. Прагнеться передовсім збагнути своєрідність 
духовної еволюції цієї особистості, оголити механізм його підприємницької діяльності, 
окреслити широкомасштабність меценатства, якому немає жодної аналогії в сучасному 
українському світі, а також оповісти про визначальні самонастанови Яцика в його 
стосунках з дійсністю, де є особливо важливі для нас, українців, уроки і реалістичного, і 
рідкісно творчого підходу до життя. Але в цій розповіді не обійтися і без моментів 
узагальненого плану, які допомагають концентровано виразити суть небуденної людської 
особистості. Як відомо, про одне й те ж явище можна поінформувати і його стислою 
формулою, і конкретною, точною деталлю. І в обох розрізнених випадках мети буде 
досягнуто лише почасти — краще поєднувати їх, подаючи два виміри явища: узагальнено-
конспективний і рельєфний, органічно деталізований «зріз» того чи того важливого в 
біографії підприємця і мецената епізоду.

Отже, Петро Яцик — здалека і зблизька.

Яскравий індивідуум суспільства — і жива, конкретна людина.

Хочу розповісти про те і про те, щоб уникнути однобічної схематичності зображення.

З цією ж метою в своїй розповіді надаватиму слово й іншим людям, а також самому 
Петрові Яцику, послуговуватимуся його коментарями різних життєвих явищ і проблем. Як 
відомо, людина, говорячи навіть про щось од неї далеке, значною мірою говорить тим і про 
себе.

А ще в цій розповіді не уникнути шляху від життєвого й інтелектуального обрію самого 
Петра Яцика до наших загальноукраїнських обріїв. Це — та дорога, в якій можна 
спостерегти справді багато. (Якщо дивитися без міфічно-патріотичних перебільшень та 
перечулень, а спокійно-тверезим поглядом людини, яка хоче докопатися до суті речей). І — 
в зовсім несподіваному світлі.

Мені пощастило бути поряд з ним півтора місяця. Спостерігав його в різних ситуаціях, 
поступово відкривав нові грані цього цільного характеру.

Ось Яцик, як завжди, внутрішньо зібраний, спокійно зосереджений на тільки йому відомих 
думках, перед дев'ятою ранку (точність — годинник можна звіряти!) відчиняє двері 
канцелярії фірми. Рівний у стосунках з працівниками (за весь час я так і не помітив у ньому 
різких перепадів настрою), він чимось нагадує досвідченого капітана корабля, який, добре 
знаючи навігаторську справу, маршрут і вірячи в свою команду, впевнено веде судно до 
мети.

Просторий кабінет на другому поверсі. Фотографії доньок і внуків перед очима. Традиційна 
вранішня кава. Телефонні дзвінки. Стосик свіжої пошти (листи до фундації, ділові папери, 
англійські й українські газети, політичні й економічні журнали...) — усе це перегляне 
впродовж дня, важливіше відкладе на потім, щоб ознайомитися докладніше. Відвідувачі. 
Часом найнесподіваніші, оскільки бізнес, як відомо, справа вельми багата на 
непрогнозовані повороти.

Я бачив, як він веде ділові переговори. Незмінно доброзичливий, уважно слухає слова тих, 
хто забажав цієї зустрічі, а його зосереджено-непроникне обличчя не виказує думок, які 
народжуються у відповідь на ті слова. Можливо, він спокійно аналізує те, що може стояти 
за словами, оскільки, як людина конкретна, легко знаходить найкоротшу дорогу до суті. 
(Мені здається, його важко заплутати в хащах багатозначних фраз). Лиш інколи обличчя 
йому проясніє усміхом, коли кине дотеп чи лаконічний коментар.

Не поспішає негайно давати відповідь навіть тоді, коли" є спроба спровокувати його до 
цього. Він ще не раз передумає почуте, виважить на терезах логіки й досвіду і лиш по тому 
прийме, рішення. Хаос чи поспіх у прийнятті рішень несумісні з ним. Принаймні я цього не 
можу уявити. Яцик у моєму уявленні — це спокійний аналіз («калькульований ризик» — не 
випадковий його вислів) і рішення — як його логічний підсумок.

Ось Яцик, по-домашньому зодягнений, клопочеться біля басейну чи квітів на крихітних 
охайних клумбах. З усього відчутно, що він любить свій дім, який мовби виступив з лісової 
гущавини за ним ближче до вулиці й назавжди завмер на тому місці; любить свій 
просторий двір, облямований зеленими килимами традиційних тут газонів.

У такі хвилини він видається абсолютно відстороненим од мирської суєти, цілковито 
зосередженим на тій нескладній роботі. Спостерігаючи за ним, навіть можна було 
подумати: як уміє переключати свою увагу від щоденних бізнесових клопотів. Але згодом 
Яцик казав: нарешті до мене прийшло рішення. Виявляється, дрібні побутові заняття не 
тільки приносять йому задоволення можливістю трохи розслабитися, поспостерігати за 
життям природи (а вона ж — у його дворі!), насолодитися простотою, а й дають 
дорогоцінну змогу нехапливе передумати всі ті проблеми, що обступають підприємця 
щільною стіною майже день при дні. Як, скажімо, і письменник чи художник, він працює 
навіть тоді, коли, власне, не працює. Тобто — не сидить за робочим столом у канцелярії, як 
мовиться, не перебуває безпосередньо при виконанні обов'язків.

Ось він — на котеджі (так називаються тамтешні дачі) косить траву чи обрізає гілля дерев. 
По-спортивному одягнений, цілковито поглинутий роботою, анітрохи не нагадує 
благополучного бізнесмена. До нього приходить сусіда. Починається розмова про 
українські справи. Спершу вона тече мирно — йде обмін новинами з Києва. Далі (коли 
мимоволі починаються узагальнення почутої інформації) Яцик, оперуючи 
спостереженнями природи українського характеру і новими фактами, знову говорить про 
наболіле: ми не хочемо ставити перед собою завдань здобувати найвищі вершини, ми 
задовольняємося пересічними досягненнями; де наші банки? де велетенські виробничі 
корпорації? де наш бізнес міжнародних масштабів? де, зрештою, національне примирення в 
ім'я вільної, незалежної України? Градом сиплються різкі й дошкульні слова. 
Співрозмовник або намагається кволо щось заперечити, або мовчить, не маючи аргументів. 
(Потім він мені сказав про Яцика: «Великий патріот і меценат — мільйони дав на 
українську справу,— але дуже різкий на слово й гордий, якби не це — у нас би його на 
руках носили...»

І саме в тому я дозволив собі трохи засумніватися, бо тут, як і скрізь поміж нашого 
брата, не дуже схильні вибачати життєвий успіх і популярність). Ось він, то глибоко 
зосереджений, то іронічно усміхнений, відповідає на запитання журналістів. Має 
нагоду сказати про найголовніші свої життєві самонастанови, поділитися 
спостереженнями про роль української еміграції для української справи. Відзначаючи 
заслуги її в збереженні національної ідентичності, докладно говорячи про справи 
громад, церкви, просвітніх інституцій, як завжди, ставить принципово важливі, 
глобальні за масштабами проблеми стосунків українства зі світом, конкретизує те на 
різних прикладах. І знову все зводиться до ключового моменту: ми здебільшого 
прирікаємо себе на роль робочої сили в чужих руках, під чужим керівництвом і 
традиційно звинувачуємо за цю невиграшну роль когось іншого, хоча нам треба 
визнати тут свою ж вину.

Петро Яцик:

Наша еміграція псує багато енергії, часу, грошей, паперу на так звані політичні 
суперечки. Красномовство заступило зміст поняття «політика». Навіть не питаємо 
себе, яка політика. Міждержавна, державна, провінційна, регіональна, шкільна, 
церковна, економічна чи яка інша?!

Засобів до роблення правдивої політики еміграція не має. Можна лише координувати 
групову політику. При помочі освіти можна підносити інтелектуальний рівень, 
включно з піднесенням рівня координуючих чинників. Нормально на провідника ця група 
що кілька років вибирає кращих людей з-поміж себе. Якраз через брак піднесення 
інтелектуального рівня наших груп вони залишилися із старими, примітивними не 
провідниками, а відумираючими монархами. Ще більше нещастя в тому, що цих груп 
так багато. У 1963 році на приїзд нашого Блаженнійшого привіт для нього склали 167 
організацій міста Торонто. Переглянувши той реєстр, я собі подумав: якби з якоїсь 
причини 160 тих організацій з їхніми головами перестали існувати, чи була б з того 
користь чи шкода для України? По деякому часі я погодився, що це була б тільки 
користь, бо залишених сім організацій мали б добрих, талановитих, добре платних 
людей, які керували б громадським життям. Не було б стільки жебранини, продажу 
квитків, банкетів. Тих сім, роблячи конкретну працю, не мусили б витрачати енергії на 
суперечки 160-х, на докази, хто з них кращий гіпокрит, називаючи сьогодні свою 
діяльність українською політикою...

Змагання до висот є одиноким здоровим оправданням на існування. Змагання за 
життя є одиноким реальним оправданням життя.

Ті люди чи народи, які нездібні змагатися до висот, підсвідомо перестають боротися 
за своє місце на землі, за своє місце між людьми. Вони нидіють, тратять право на 
життя і відумирають. Саме говорення про змагання не є, по суті речі, змаганням. Від 
кожного з нас особисто залежить, який приклад з обох названих виявів ми виберемо; 
що досягнемо.

Бо тільки те, що кожний з нас окремо і всі ми разом здобудемо і залишимо по собі, 
принесе добро Україні у країнах нашого поселення, як також і на рідних землях...

Те, що Яцик говорив понад десять років тому, анітрохи не втратило своєї актуальності 
й сьогодні. Коли він нагадує про це, в його голосі немає жодного натяку на торжество, 
що так часто буває в людей, які пишаються своєю прозірливістю і не втомлюються всім 
нагадувати: бачте, я не помилявся І Яцик хотів би помилятися, коли висловлює докори 
на адресу своїх земляків, він справді зрадів би, допевнившися, що помиляється. Йому 
не потрібні лаври Кассандри. Йому потрібні благополуччя й процвітання українства в 
його рідній державі. Аби це досяглося, Яцик сприйняв би те як найбільше особисте 
щастя.

Ось він, веселий і приязний до товариства, оповідає гуртові людей у домі пані Марії 
Голод про свої молоді роки на канадській землі. Дотепні історії з несподіваними 
комічними ситуаціями так і сиплються з нього. То згадує, як з небіжчиком Романом 
Голодом і незмінним Богданом Бігусом упродовж доброго десятка літ ходив 
колядувати (всі наколядовані гроші передавали в фонд «Енциклопедії 
Українознавства»). Володіючи артистичним хистом, уміло шаржує своїх 
співколядників, легко відтворює їхні жести, міміку, інтонації, переповідає сюжети 
тодішніх пригод. 1, дивлячись на нього, життєрадісного, сповненого енергії та 
оптимізму, ніяк не можеш повірити, що йому вже повернуло за сімдесят. Згадуєш десь 
чуте: «Людині стільки років, на скільки вона сама себе відчуває». Не випадково Яцик якось 
мовив про одного свого сусіду, молодшого за нього, може, на п'ять-шість літ: «Безнадійно 
старий чоловік»,— маючи передовсім на увазі не календарну різницю свого і його віку. 
Чоловік був якийсь геть обважнілий, апатично-млявий; він, сказати б, капітулював перед 
життям, емігрував з нього в розмови про своє здоров'я, в нарікання на свою долю і долю 
народу, в звичайнісіньке неробство. Цього Яцик і не приймає, і не хоче розуміти.

Це — не для нього.

Це — не з його життєвої пісні.

1988 року його в Канаді розшукав конверт з України. Шановний Петре, дорогий сусіде!

Вирішив написати Тобі коротенького листа, бо ж не можу мовчати далі, коли невимовна 
радість за Тебе рветься назовні. Не уявляєш собі, Петре, скільки радості приніс Ти мені, та 
й не лише мені одному, а всім, кому не байдуже все рідне.

Не уявляєш собі, Петре, до чого вдячний Тобі за все, до чого гордий за Тебе. Адже не часто 
такі хвилини трапляються в житті.

Хто б міг передбачити 50 літ тому, що з-під солом'яної, прокуреної димом, обшарпаної 
бойківської стріхи у широкий світ вийде людина з такою величчю душі. Це ж неповторний 
факт. І хіба ж може зубожіти батьківська та прадідівська нива тоді, коли не перевелись ще 
такі фундатори-плугатарі!.. Не заросте вона бур'яном, не стане пустирем...

Низький, доземний уклін Тобі, Петре...

Прочувши з преси про добротворчі Яцикові діяння, обізвався до нього аж із Кривого Рогу 
Ігор Костишин. Той лист став своєрідним мостом, що з'єднав береги часу, між якими 
пролягло кілька десятиліть. Світ виявився не таким безмежним, як видавався він, коли між 
Канадою і так званим соціалістичним табором існувала непроглядна залізна завіса, що за 
нею губилися не тільки люди, а й навіть імена, лишаючись жевріти десь аж на самісінькім 
споді пам'яті небагатьох. До нього щодалі частіше озивалися люди з тих безмежно далеких, 
поглинутих минулим днів. І це свідчило: у світ прийшли благовісні зміни, що матимуть 
найбезпосередніше відношення до України, до його з нею стосунків. Він може назвати себе 
щасливим, що дожив до цих днів, став дорогим і бажаним гостем у рідному краю, що тепер 
може послужити українській справі не лише на еміграції, а й там, удома; ще раз 
переконатися: його праця — не намарна.

Можливо, саме в ті дні він не раз подумки знову проходив увесь свій шлях од батьківського 
порогу й аж до вершин канадського бізнесу. Людина просто не може не згадувати все, що з 
нею було, інакше вона просто перестане бути собою.



«МІЙ БАТЬКО ХОДИВ У ЛИЧАКАХ І ЇЗДИВ 
НА КОНЯХ»

У зеленій долині рік Опору та Стрия на Сколівщині лежить село Верхнє Синьовидне, 
що світиться йому з пам'яті. Сюди часто летить він спогадами. Десь тут, у глибокій 
безодні минулого, загубилися на землі його босі дитячі сліди.

У метричній книзі записано, що 7 липня 1921 року в родині селянина Дмитра Яцика 
народився син Петро...

Петро Яцик про себе (з інтерв'ю авторові книги): Було на світі троє братів. Двоє з них 
полягло на першій світовій війні. Третій повернувся з підірваним здоров'ям. Він 
одружився з селянкою, а в них народився я. Батько, мабуть, був неписьменним, бо, 
оповідали мені, пішов до школи і стався в нього з учителькою конфлікт.

То він ударив її, забрав книжки і наступного дня вже до першого класу не повернувся.

Мама була набагато вченіша за нього — мала за собою три класи, вміла читати й 
писати і, до речі, гарно співала. Сімох дітей виховала і якусь освіту дала (нас було в неї 
три брати й чотири сестри). Найменшому з нас, як батько помер у 1934-му, минуло 
тільки шість місяців, мені ж — неповних чотирнадцять років...

Відомо, яка доля стелилася сироті, на чиї ще напівдитячі плечі лягала відповідальність 
за всю родину. Тепер він був ґаздою у дворі Яциків. Він мав сушити голову за братів і 
сестер, брав на свої руки всю ту важку роботу, що досі була батьковою повинністю. 
Прагнув доточити скромні статки родини. Бачив, як важко вижити з малоземельного 
господарства. І з юних літ вивчав на практиці все те, що узагальнено називається 
секретами агротехнічної культури. З тих часів виніс перші важливі спостереження про 
раціональні й нераціональні настанови в праці.

Петро Яцик про себе (з інтерв'ю авторові книги): Батько, пам'ятаю добре, був дуже 
працьовитий. Але вже сьогодні, з перспективи часу, бачу, який то неконструктивний 
спосіб господарювання в нашій культурі. Тоді 95 відсотків нашого населення 
працювало на ріллі, жило з того, що земля вродила. Отож треба було мати коня. 
Мали й ми. Батько, як їхав до лісу, рубав найбільшу фіру дров, як їхав по сіно чи по 
снопи, теж брав найбільшу фіру. І виходило так: навесні купував коня, а до кінця року 
той або здихав, або доводилось його продавати за безцінь.

Тоді, в якихось одинадцять років, я повстав проти батька:чого він батожить того 
бідного коня замість дати йому їсти й відпочити?! Він тягне, як не лопне, хребет 
йому луком стає, а його б'ють і б'ють... Мій тато не один такий був. Це якась дивна 
норма в нашій культурі: загнати, замучити все на світі. До речі, таку політику, в 
основі якої лежала деструктивна метода, проводив весь Радянський Союз. Анітрохи 
не дбав про робочого чоловіка, а все батожив і батожив. Чи й треба казати про те, 
що це особливо промовистий приклад саме деструктивної сили...

Запам'ятаймо ці слова. Далі Яцик постійно звертатиметься до критеріїв конструктивних чи 
деструктивних настанов людей у їхній діяльності, в усьому шукатиме й знаходитиме їхні 
сліди. Це — один із ідейних та аналітичних контрапунктів усіх його монологів на тему 
свого життя і свого досвіду. Змінюватимуться часи, місця подій, персонажі й сюжети 
невигаданих історій, але в кожному випадку він знову й знову підсумовуватиме все, 
виходячи саме з тих критеріїв. Випустивши їх з уваги, значно важче зрозуміти механізм 
досягнення успіхів і весь процес вивищення Яцика в світі канадського бізнесу.

Як відомо, з різними людьми можуть відбуватися абсолютно однакові пригоди, вони 
можуть потрапляти в однакові життєві обставини, але роблять з усього того не однакові 
висновки. І передовсім із того народжується суто індивідуальний досвід кожного, який і 
диктує їхнє розуміння світу і свого місця в ньому.

Мені здається, в цій розповіді важливо також не загубити ще одну небезістотну подробицю, 
яка теж могла мати свій вплив на формування світоглядних засад Петра Яцика о тій порі, 
коли він, ще зовсім юний, по шию тонучи в нелегкій дорослій праці, устигав щось довкола 
себе спостерегти й зрозуміти і щось розумне перейняти від старших, набагато 
досвідченіших за нього у науці життя.

Він і сьогодні твердо переконаний: Верхнє Синьовидне було не просто селом з особливим 
культурно-духовним мікрокліматом. До речі, люди поселилися тут ще в далеку давнину. 
Принаймні вперше воно згадується в «Галиць-ко-Волинському літописі» 1241 року, коли 
там побував князь Данило Галицький. Чи не від тих часів збереглися в селі сліди оборонних 
споруд на горі Городище та фортеці-монастиря святої Богородиці на Золотій Горі.

Сюди не раз з вогнем і мечем приходили завойовники. Гинуло й знову відроджувалося до 
життя Верхнє Синьо-видне. Плодючі ґрунти не раз витоптували копита кримсько-
татарської орди й польської шляхти. Звиклі до небезпек тутешні люди як могли боронили 
свою землю, ставали оружно проти напасників або втікали в гори, щоб перебути там лиху 
годину, а потім знову повернутися до рідних осель чи попелищ на їхньому місці.

Наприкінці минулого століття тут було збудовано найкращі в цих місцях церкву, 
двоповерхову школу, будинок

«Просвіти». У Верхньому Синьовидному не пригасало активне духовне життя. 
Особливо ж після 1884 року, коли в ньому побував Іван Франко.

Звідси вийшло понад 50 вояків Української Галицької Армії та січових стрільців. 
Напередодні другої світової війни тут були і «Просвіта», і «Пласті», і «Сокіл», і «Січ». 
А поряд із цими легальними товариствами десятки жителів села входили до ОУН. 
(Згодом понад 150 їх пішло до лав УПА).

Оповідаючи про Верхнє Синьовидне, Яцик неодмінно підкреслює: там жив добрий 
патріархальний дух, завдяки чому в селі довше ніж деінде трималися такі традиції, як 
повага до старших, рівняння на народні критерії етики та моралі, що ставало надійним 
духовним фундаментом для молодших поколінь. Очевидно, багато чого з того 
мікроклімату поніс і він з собою, рушивши згодом за межі Верхнього Синьовидного у 
світ широкий,

А ще Яцик — і це принципово важливо! — відзначає: в його селі значно більше, аніж у 
всіх околишніх, культивувалися підприємництво, ремесла й торгівля. Тамтешніх купців 
часто можна було побачити далеко за межами їхнього краю. Його односельці непогано 
зналися на тому, як успішно поставити господарство, розгорнути його, не оглядаючись 
на кількість рук у дворі, ефективно вдаючись до послуг найманих робітників, які охоче 
йшли до Верхнього Синьовидного на добрий заробіток і не розчаровувалися в своїх 
сподіваннях.

Цілком можливо, що благотворний дух підприємництва й торгівлі, високе оцінювання 
ваги ремесел у Верхньому Синьовидному зробили свій важливий вплив на нього, дитя 
рільничої культури, спонукавши згодом шукати свого місця поза традиційними для 
селюка інтересами. Саме цим можна пояснити подальший перебіг подій його життя 
там, де вони були спричинені саме його вибором.

Він прагнув освіти. Але хлопцеві можливості щодо цього, звичайно ж, були надто 
обмежені. Мусив попервах удовольнитися традиційною семирічкою, яку доповнив 
кількома предметами на сільськогосподарських курсах.

У сільський побут дедалі владніше починала входити техніка. Передчуваючи її великі 
можливості, нею активно цікавилися юнаки. Не був поміж них винятком і Яцик.

1939 року він успішно закінчив шестимісячні залізничні курси і став працювати 
помічником машиніста. Нова робота йому подобалася, і він залюбки виконував її. Через 
якихось півроку уже навіть ходив у «стахановцях».

Його намагалися затягнути до комсомолу. Спокушали запевненнями, що, здобувши 
комсомольський квиток, одразу ж відчує, як перед ним розчиняться всі двері. Годі й казати, 
яким реальним видавався той шанс сільському хлопцеві. Були вагання, було бажання 
пристати на цю багатообіцяючу пропозицію (комсомолія Галичини кількісно помітно 
зросла через аналогічні ситуації в долі юнаків і дівчат). Але стримувала думка: що скажуть 
люди в селі? Звичайно ж, його засуджуватимуть. Бо на той час галичани вже добре 
допевнилися, яку правду та справедливість (ці слова точніше було б написати в лапках) 
принесли з собою більшовики у їхні краї. Отже, не став комсомольцем, не став механіком (а 
це йому обіцялося на додаток до комсомольського квитка). Життя, здається, не віщувало 
помітних якісних змін.

До речі, оповідаючи сьогодні про те, Яцик іронізує з тодішніх, непримиренних у цьому 
розумінні, настанов, продиктованих патріотичними імперативами земляків. «Хіба я, 
ставши машиністом чи й записавшися в комсомольці, був би через те гіршим українцем? 
— запитує цілком резонно.— Адже все залежить найперше від совісті людини, а не від її 
становища в суспільстві. Та й, зрештою, посідаючи вище становище, я міг би трохи 
більше доброго зробити для української справи, аніж неграмотні гречкосії на його 
самісіньких низах. Отже, треба було використати і цю, й інші можливості, щоб 
вивищитися над пересічним рівнем у суспільстві, на який ми прирікали себе таким наївним 
бойкотом. Ми досягли б значно більшого, якби скрізь на вищих становищах мали тоді своїх 
людей...»

У своїх розповідях він не раз повертався до тієї соціально-психологічної атмосфери, яка 
панувала в його краях напередодні другої світової війни. Люди були твердо переконані: 
альянс Сталіна з Гітлером тимчасовий і незабаром між ними почнеться воєнний конфлікт. 
Багато хто жив сподіваннями, що завдяки німцям Україна здобуде державність. Як показав 
час, то була безмежна пополітична наївність. Німці не могли дати нам державність уже 
хоча б з тієї простої причини, що в цьому світі ніхто нікому нічого не дає задарма. Такий 
суворий закон не відступає ні перед якими сантиментами. А особливо ж — якщо йдеться 
про держави й народи, бо в них немає друзів чи доброзичливців у тому буквальному 
розумінні, в якому це буває поміж окремими людьми; у держав та народів бувають лише 
інтереси. Політика — справа, де немає жодного місця для альтруїзму в ім'я чужого народу, 
якщо в тому немає ніякої вигоди для свого.

З підрадянських часів йому особливо вглибилися в пам'ять три такі історії.

Перша (1939 рік).

Хлопці з загону самооборони, в якому був і він, довідалися, що в їхнє село вже вступила 
червона армія. Отже, прийшли ті, хто називав себе визволителями. Вони боролися проти 
поляків. Проти поляків боролися і члени загону самооборони, їхня мета загалом збігалася. І 
пішли з лісу довірливі партизани врочисто вітати визволителів, понесли їм свою ейфорію та 
щире бажання брататися.

Йшов з ними до села і Яцик. 1 муляла йому якась не зовсім усвідомлена думка. А коли 
перед очима виступили крайні хати, тільки йому вчутний внутрішній голос сказав: йди 
додому й не показуйся зараз прийшлим зі Сходу...

Так і зробив.

За кілька місяців усіх, хто дружно примарширував до так званих визволителів і 
відрапортував їм про свою боротьбу з ворогом, було заарештовано й репресовано.

«Мені пощастило тоді воювати за Україну так, що ніхто мене не зауважив...» Ці слова він 
говорить з іронією до себе, а я думаю про те, що природа надарувала його добре 
розвиненою інтуїцією.

Друга історія (1940 рік).

Він працював тоді помічником машиніста (тобто кочегаром) .

Одного разу побачив, як нові господарі безжально обдирали вокзальні туалети й усе 
начиння вагонів. Цупили все, що можна було поцупити, й кудись вивозили. Після них 
лишалася пустка й руїна. Скажімо, тих же туалетів у поїздах тепер не впізнати — вони 
зяяли дірами в підлозі, в них не стало умивальників, поличок...

Хлопець не йняв віри своїм очам. Спершу подумалося: може, все знімається для того, щоб 
замінити новим, досконалішим? Аж потім до нього дійшло: це — звичайнісіньке, 
безсовісне мародерство.

Ось що принесли на своїх багнетах у його край «визволителі».

І як тут не згадати навали дикої кочової орди, що нищила на своєму шляху все можливе для 
знищення.

Це — божевільна руйнація в сфері матеріальній; а яким жорстоким, неприховано цинічним 
потоптом пройшла новітня орда по людських душах!

Яцик зробив висновок, на якому непохитно стоїть і сьогодні: більшовизм нічого не будує, а 
все нищить. Він — сліпа в своїй жорстокості, руйнівна сила. У нього немає майбутнього.

Третя історія (1941 рік).

Коли розпочалася війна, московське радіо бадьоро передавало: німців уже відкинуто на 
їхню територію. Щодень, судячи з коментарів репродукторів, червона армія дедалі більше 
вглиблювалася за кордони ворога, але чомусь усе виразніше звідки фронтової канонади 
наближалися сюди.

Нарешті наказ: усім сідати до вагонів і виїздити на Схід. І — багатозначний коментар до 
того: радянське командування вдається в такий спосіб до глибокого тактичного маневру.

Яцик не був наївним і не вірив ні в які тактичні маневри. Разом з приятелями переховувався 
в місті, щоб не зловили й не запакували у вагони, які конвоюватимуться в далекий і 
невідомий край.

Якось посеред ночі бродили містом і побачили, як панічно втікає тюремна охорона, 
полишивши браму, що вела у двір в'язниці, розчиненою.

Останній охоронець зник з очей. Вщухли вибухи бомб на станції. У поріділих сутінках під 
сірим небом застигла тривожна, моторошна тиша, з якої пливли на землю лиховісні 
передчуття.

Яцик кинув поглядом за браму й сказав: «Там — люди... Шукайте щось, аби зірвати 
замки...»

За якийсь час вони вже підважували ломами важкі замки, що ніяк не хотіли піддаватися. 
Але сила молодих рук здолала залізо. З гуркотом розчахнулися двері. Мов примари, стали 
хлопцям перед очима неголені, сірі, бліді обличчя в'язнів...

В тюрмі Яцик несподівано побачив, що одна з плит у цементованій підлозі трохи піднята 
над загальним рівнем. Підтяг її вгору й відсунув набік. З-під неї на нього глянуло брудне 
обличчя людини.

—  Ти, Петре?! — вражено запитав знизу чоловік. Яцик напружив зір і впізнав свого 
двоюрідного брата

Адама Кам'янку з Синьовидного.

Почав витягати його нагору. Кам'янка кволим голосом попрохав:

—  Обережніше — в мені дві кулі...

Потім він розповідав: їх розстрілювали у вбиральні й скидали до каналізації. Йому 
пощастило — тільки поранило і не задихнувся, трохи підважуючи тілом цементну плиту.

Кам'янку відпровадили до госпіталю. Лікар розпачливо розвів руками: не може оперувати 
без наркозу — всі медикаменти прихопили з собою «визволителі». Вони в усьому лишалися 
вірними собі...

Можна багато говорити про тогочасні колізії з проекцією їх на долю й душу Петра Яцика. 
Але найголовніші і найвизначальніші моменти легко вміщаються в цих трьох історіях. А 
ще йому глибоко в пам'ять засів етичний постулат, що прозвучав з уст директора 
Маслосоюзу Хронов'ята. По закінченні молочарських курсів Яцика разом з іще одним 
юнаком направляли інспектором молочного господарства до Бережан. Це було сорок 
другого року.

Інженер Хронов'ят звернувся тоді до них із такими словами:

— Дорогі панове! Розумію вашу радість з приводу того, що вам уже більше не сидіти на 
твердих лавах і не слухати наші лекції. Ви приступаєте до самостійної праці. Моїм 
обов'язком при такій нагоді є сказати таку річ. Не кривдить у своїй роботі рідну матір. Ви, 
звичайно, не підете до себе додому, щоб завдати саме їй кривди. Ви підете в інші міста і 
села. А там живуть матері ваших колег. Якщо ви не по-людськи вчините з ними, ваші 
колеги так само вчинять і з вашою матір'ю. Пам'ятайте про це і робіть правильні 
висновки. А ще пам'ятайте: ви поставлені між молотом і ковадлом, між нашим людом і 
владою. Як урядники, маєте виконувати наказ влади, що хоче стягнути з людей 
якнайбільше, аби прогодувати свою армію. Нема вибору — мусимо підкоритися 
наказові, але й мусимо думати, як не скривдити свій народ. Будь-яку повинність можна 
виконати з більшими чи меншими прикрощами для людей...

Працюючи в Бережанському повіті інспектором, Яцик постійно пам'ятав сказане 
Хронов'ятом. Неоднораз виявляв тих, хто розводив молоко водою. В такому разі у 
людей, як правило, забирали корів. Але на Бережанщині за час урядування там Петра 
Яцика не було забрано жодної.

Забігаючи наперед, треба сказати, що тієї етичної настанови він не полишив на рідній 
землі, а носить її в серці все своє життя.

Кмітливий і спостережливий, він зауважував те, на що часто не звертали ніякої уваги 
його земляки.

Ще один характерний приклад.

У Бережанах зупинялися пошарпані в боях німецькі частини, щоб, трохи перепочивши, 
відступати далі на захід. Сорок четвертого фронт стояв у Тернополі цілих три місяці.

Оселившись в будиночках, вояки починали споруджувати довкола них парканчики, 
щось ремонтувати і навіть насаджувати квіти. Було таке враження, що вони 
поселяються надовго чи й узагалі збираються тут жити.

Уже тоді Яцик зрозумів: це — важлива особливість їхнього національного характеру. 
Німці завжди і повсюдно прагнуть постійності. В цьому — їхня надійність і 
конструктивна сила. І як було не порівнювати таку особливість їхньої ментальності з 
національним характером російських «визволителів» та й подеколи навіть своїх 
земляків.

Пізніше, у Німеччині, зірко придивлявся до укладу тамтешнього життя. Незважаючи на 
всі акценти воєнного часу, помічав, що німці мають менше за українців фантазії, але в 
них набагато більше реалістичності, а тому вони серйозніше ставляться до всяких 
життєвих обов'язків — скажімо, до того ж господарювання на землі, понад усе цінуючи 
емпірику досвіду й знання щонайперше суто прикладного характеру.

Все це не забулося з плином літ, бо не раз ставало йому темою для роздумів і зіставлень 
різних національних прикмет. А ще він не втрачав жодної нагоди вчитися в усіх, і тому 
може сьогодні з твердою переконаністю сказати, що вже тоді, в роки війни, навчився 
дечого й од німців. Те, що для іншого — поверховішого в стосунках із дійсністю — 
проминуло б абсолютно безслідно, в його свідомості лишало глибокі карби.

Була тоді в Бережанах ще одна важлива зустріч, якій він, можливо, завдячує життям.

Яцикові вже виповнилося двадцять два роки. Отже, його вік підпадав під мобілізацію.

Пішов до повітового німецького керівника й сказав, що хотів би служити в українській 
дивізії «Галичина» (тоді саме розпочався масовий запис добровольців до неї).

Німцеві було років під сорок. Він видавався хлопцеві безнадійно старим.

Вислухавши Яцика, енергійно заперечив: на вишколення новобранця в сучасних умовах 
потрібно трохи більше за тиждень, а для навчання спеціаліста його кваліфікації — добрий 
рік. Тому він забороняє хлопцеві навіть і думати про дивізію. Тут і тільки тут його місце, а 
не на фронті.

Здавалося б: кінець розмові, але, певно, спостерігши в хлопцевих очах блиск незгоди чи 
непокірності, німець раптом підійшов до нього й поклав руку на плече.

—  Ти мав справу зі зброєю? Ти був на фронті?

—  Ні.

Не випадало Яцикові відповісти, що мав, оскільки вдень був німецьким урядником, а вночі 
українським партизаном.

—  Ти не уявляєш, що таке фронт,— провадив німець далі.— Там — каліцтва, смерть...

Певно, відчувши, що його слів замало, раптово задер сорочку й показав страхітливі шрами 
на тілі.

—  Це — фронт...

Потім терпляче пояснював: вони силами величезної регулярної армії не стримали наступу 
росіян, то невже це спроможна зробити якась одна дивізія?

—  Ні, Україну ви не порятуєте. Яцик думав, вагався.

— Хоч твої плани шляхетні, але вони нерозумні,— сказав німець, закриваючи тему.

Так Петро Яцик не тільки не потрапив до дивізії «Галичина», а й одержав ще одну тему для 
роздумів про раціональність чи нераціональність людських вчинків, що глибоко засіла в 
його свідомості, час од часу оживаючи бережанським спогадом 43-го року.

Улітку 44-го багато людей полишали родинні вогнища й вирушали на Захід — не хотіли 
більше жити в більшовицькому «раю». Не знаю, чи давав собі Яцик звіт, яка небезпека його 
підстерігає, коли залишиться вдома. Але він легко підпадав під звинувачення в колаборації 
з німцями. Працював у легалізованій ними молочарській структурі? Працював. На голову 
таких сипалися найтяжчі звинувачення. І їм без будь-яких виправдань чи вагань 
виписувалася путівка в далекий край — аж до «білих ведмедів», на багатолітнє 
«перевиховання» каторжною працею під опікою конвою.

...А вдома мати не раз сідала при вікні й казала його братам та сестрам:

—  Чує моє серце — Петро живий. Хоч би колись його побачити!..

Нарешті перестали терзати її непрохані гості, що майже день при дні вдиралися до хати і 
вже від порога кричали:

—  Так ти наконєц сознаєшся, старуха, что твой син в лєсу с бандітамі?

Витримала все і не втрачала віри. Вже після смерті Сталіна він листовне зголосився до неї. 
А потім настав день, коли нарешті зміг приїхати до матері.

Брати й сестри розповіли, як вона не раз повторювала:

—  Не можу померти, доки не побачу Петра. Мала хворе серце і боялася, щоб воно її не 
підвело. Витримала, дочекалася.

Глянув на неї — серце здригнулося. В очах запекли сльози.

Посивіла. Помарніла. 1 нижчою на зріст стала.

Здається, не жива людина, а саме зболене, задавнене від часу, тривожне чекання.

На нього. На сина. На плоть її і кров.

— Здрастуйте, мамо...

— Здрастуй, сину...

Вони так багато хотіли сказати одне одному.

Але хіба про все скажеш словами за якихось кілька днів?!

Вже від'їжджаючи, відчував, що невисловленого незрівнянно більше, аніж 
висловленого.

Така драма зустрічей після багатолітньої розлуки. І ніхто нічого тут негоден вдіяти. 
Нема на те ніякої ради.

Побув — не набувся в родинному гнізді, зігрів погляд, оживив пам'ять дорогими серцю 
краєвидами. І — в дорогу. За далекий океан.

—  Прощавайте, мамо...

— Хай тебе Бог береже, сину...

...1 її любов та тривога за нього невідступно, як тінь, були з ним повсюдно, куди 
ступала його нога.

Мати...

Доки вона є, доти ми можемо вважатися дітьми. Принаймні для неї.

Не стало її. І здається, в світі поменшало тепла.

Петро Яцик:

— Мій батько ходив у личаках і їздив на конях. Таке було його життя. А в мене — 
Інше. Ті швидкості мені — замалі.

...За якийсь десяток годин літак переносить його на протилежний бік земної кулі.

З одного світу — в інший.

Лишається тільки з глибоким подивом замислитися над тим, якою примхливо 
склубоченою вималювалася доля хлопця з бойківського краю. «Таке є життя»,— 
очевидно, з рішучою категоричністю сказав би він у відповідь, якби почув ту думку. 
Сказав би, як відрубав. І вглибився б у роздуми про щось тільки йому знане.




КРОКИ ЗА РІДНИМ ОБРІЄМ

Поміж тим днем, коли полишав назавжди домівку, і тим, коли прибув на канадську 
землю, було п'ять років життя в умовах частих переїздів, у шуканні орієнтирів 
майбутнього, у спробах хоч трохи — наскільки це в його силах — підготуватися до 
нього.



«Маючи дещо практики, що значить партизанка у відношенні до регулярної армії з 
танками, літаками, вишколом і організацією позицій, я зрозумів, що у І відношенні 
сили, яку ми мали у 1944 році, можна було лише умерти, але нічого не вибороти. Не 
знав я тоді, що можна сподіватися поза границями України, та у своїй голові я вірив в 
одне: як збережу

себе живим, то вже матиму змогу щось зробити для справи, за яку можна лише 
вмерти на рідних землях. Маючи тоді 23 роки, я вирішив піти за кордон...»

(З автобіографії Петра Яцика).

Згадує, як виразно відчував брак знань, спілкуючись під час роботи у молочарському 
господарстві в Бережанах з людьми, які мали вищу освіту. Тому є своя логіка в тому, 
що він одразу ж знайшов дорогу до Українського технічно-господарського інституту 
(УТГІ) на околиці Регенсбурга.

До речі, в цього навчального закладу цікава історія. Ще 1922 року поміж мурами 
середньовічного замку чеського короля Їжиго несподівано завирувало життя. Там 
з'явилися колишні професори вищих шкіл Росії, високі службовці уряду УНР та вояки 
української армії. Вони й заснували навчальний заклад, названий Українською 
Господарською академією, проти якої відразу ж усіма можливими засобами повела 
війну Москва, що добре розуміла: УГА — не тільки науковий заклад, а й цитадель 
національного духу.

Проіснувавши тринадцять літ, УГА під натиском Москви й Польщі зліквідувалася. Але 
ще 1932-го зусиллями професури академії було заздалегідь засновано УТГІ, що став 
спадкоємцем УГА. По закінченні другої світової війни інститут переїздить до 
Німеччини, де за дозволом американської військової адміністрації в Регенсбурзі 
відкриває кілька факультетів для стаціонарного навчання української молоді.

Яцик записався до УТГІ в ролі надзвичайного студента (він ще не мав середньої освіти) 
економічного відділу. Спеціально для таких слухачів при інституті було створено 
матуральні курси, і по двох роках навчання вони склали екзамени за середню школу.

«Учись, синку, абись не робив»,— часто чув він у дитинстві слова сільських батьків 
своїм дітям. І до сьогодні носить ту фразу, мов цвях, у пам'яті, не перестаючи 
дивуватися безглуздому змістові такого імперативу. Вчись не для того, щоб набути 
знань, які стануть у пригоді в твоїй роботі і в твоєму житті, а саме: вчись, щоб не 
працювати чи не працювати тяжко, як твої батьки. Стань, наприклад, якимсь 
чиновником, що перекладає папери з

місця на місце, анітрохи не переймаючись їхнім змістом і не намагаючись хоч щось у них 
зрозуміти. Зрештою, до цієї симптоматичної фрази нам згодом доведеться повертатися ще 
не раз, бо до неї в своїх роздумах знову й знову повертається Петро Яцик, коли починає 
говорити про речі не вельми приємні у нашій національній ментальності.

Він навчався не за тим принципом. Він навчався справді жадібно, як це може робити тільки 
та людина, котра глибоко усвідомила, що вона дуже відстала в цьому від своїх ровесників, 
яким пощастило своєчасно мати можливості для освіти. Здобуваючи середню освіту, він 
водночас ходив на лекції з економіки, яку продовжував студіювати, склавши матуральні 
екзамени. А потім вписався до школи мов, одразу ж узявшись за вивчення німецької, 
іспанської та англійської. Німецьку, бо вона була потрібна тут, у Німеччині. Іспанську, бо 
передбачав можливість свого виїзду до Аргентини. Англійську, бо в недалекому 
майбутньому міг опинитися в Америці чи в Канаді.

Тоді ж його викладачі відзначали: з усіх, хто прийшов до УТГІ без завершеної середньої 
освіти, тільки один Яцик по якомусь часі вже дорівнював знаннями тим студентам, які 
нормально студіювали в інституті чотири роки.

Там же з Яциком відбулася важлива для його світогляду пригода, яка так разюче вплинула і 
на його мислення, і на його сприйняття дійсності. То було щось подібне до раптового 
прозріння.

Датується воно 1946 роком.

Петро Яцик (з інтерв'ю авторові книги): Це була перша моя зустріч із реальним Заходом. 
Це був урок: не стверджуй чогось, якщо того не можеш довести.

А починалося те лекціями з економіки в інституті. Професор Шрамченко нам сказав, що 
німці вирощують більше пшениці на їхніх пісках, аніж українці на своїх благословенних 
чорноземах. Ми, такі полум'яні українські патріоти, гаряче обурилися, бо вважали, що 
годуємо пів-Європи. Дружно накинулися на професора. А він: «Хлопці, не хвилюйтеся  
даремно. Я ще матиму у вас лекцію через два тижні. Ви підготуйтеся і доведіть мені, 
що все справді саме так, як ви стверджуєте. І я підготуюся також...»

Через два тижні він аргументовано довів нам те, що сказав, а ми не мали чим йому 
заперечити. Отак розвіявся той величний міф. Отак і почався суворий перегляд наших 
захоплених самооцінок.

Я довго думав над тим, бо вмію критично підходити до життя. Не раз згадувалося, як 
узимку, довгими вечорами, сходилися до котроїсь хати наші господарі і вели 
нескінченні розмови на різні теми. Я сидів межи старшими чи десь у кутку позаду, 
жадібно слухав і щоразу дивувався: які то мудрі люди! Вони знали, яка війна була в 
Італії чи в Греції, хтось згадував Імена Платона чи Арістотеля... А мені, малому, 
мріялося: от якби знати бодай трошки того, що знають вони...

Довелося жити мені в Німеччині у господаря-бауера, рільника. Він не знав і половини 
того, що знали і про що говорили наші сільські любомудри. Але він знав, як одержати 
на піску більше пшениці, аніж одержували українці на плодючому чорноземі. Отака 
повчальна деталь!  / я дійшов переконання: треба опанувати одну справу, одну ділянку 
життя — і знати її досконало. Тоді станеш  справді кимсь помітним у ній.

Тут, на околиці Регенсбурга, юнак із натрудженими руками конспектував те, що 
відкрив для себе в сфері економіки: «Гроші — це лиш вимінний середник. Правдива й 
реальна вартість — то власна земля або якийсь на ній вироблений продукт. Ніхто 
нікому не дає грошей задарма, але коли маєте якусь справжню вартість, за неї можна 
одержати гроші...»

Здавалося, йому нарешті розвидняється в очах, бо він уже починав уявляти 
неповерхову суть речей.

Яцик уже напевне знав, що вийде зі стін інституту трохи іншою людиною, аніж він 
сюди зайшов.

Інколи душу охоплювала тривога за завтрашній день, поселялася невпевненість у 
ньому — прикрий супутник бездомних людей. Але він усіма силами відганяв їх од себе 
і знову кидався на бастіони науки. Він інтуїтивно відчував, що вийшов саме на ту 
життєву дорогу, яка приведе його до чогось справді важливого.

...Літак з Європи взяв курс на Північноамериканський континент. Поміж його пасажирів — 
Петро Яцик. Його майбутнє нарешті чітко визначилося: він житиме в Канаді. Прощавай, 
поруйнована війною Німеччино, прощавай, перекроєна новими кордонами Європо, і десь у 
самісінькій глибині її — Верхнє Синьовидне...

У літаку йому вперше стало в пригоді знання англійської мови. І — не тільки тому, що 
допомагав своїм землякам, які теж летіли до Канади, порозумітися з представником цієї 
країни, що їх супроводжував.

Англійська мова допомогла йому внести важливу корекцію в свою долю на тій землі.

Він запитав відповідального за розселення емігрантів канадського представника: чи можна 
не їхати до далекого Едмонтону (туди для допомоги фермерам направляли емігрантів); 
адже стоїть зима, ніяких польових робіт там поки що немає.

Хоч канадець і був приємно здивований Яциковим знанням англійської, все ж трохи 
насторожився: цей молодий емігрант ще не встиг поселитися в його країні, а вже прагне 
змінити передбачений для таких, як він, регламент умов поселення.

Але Яцик спокійно йому пояснював: він одразу ж знайде собі роботу в Монреалі, куди вони 
прилітають. Там у нього є добрий знайомий, який при потребі в цьому допоможе. 
Підкреслив, що не збирається одержувати допомогу для безробітних і жити з неї, бо іде в 
цю країну не для того, аби бути в ній паразитом.

Відповідальний представник йому повірив. Здається, для годиться пострахав Яцика, що 
потім наведе про нього довідки, чи справді він одразу ж став до роботи, і дозволив не їхати 
в холодний Едмонтон.

Вже в аеропорту канадець на всяк випадок зателефонував на вказану Яциком адресу й 
перепитав, чи там справді проживає названий чоловік. Господиня відповіла: так. І він, 
мовляв, чекає свого знайомця, котрий має днями прилетіти з Німеччини, а вона згодна 
взяти того в квартиранти.

Представник не приховував свого задоволення: все сказане Яциком точно збігалося.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                    

А Яцик уперше переконався: в цій країні легко порозумітися, якщо чесно і щиро кажеш про 
свої наміри і маєш розумні аргументи.

Інші емігранти, які через лінощі не змогли бодай трохи вивчити англійську, в нових 
умовах навіть не могли ні обстояти свої інтереси, ні бодай проафішувати свої наміри. 
Тут вони були майже німі. Ніякого вибору їм ніхто не пропонував, а самі вони його не 
знайшли. Хотіли чи не хотіли того, а довелося їм ще мандрувати з Монреаля до 
Едмонтона.

А Яцик, який мав за плечима двадцять сім літ, надію і рішучість у душі й сім доларів у 
кишені, взяв таксі й поїхав за вивченою напам'ять адресою, де він мав поселитися.

Два долари — плата за таксі. П'ять одразу ж віддав господарці за квартиру. Тепер у 
кишенях порожньо, але в нього є руки і голова на плечах. Отже, не пропаде.

Робота в ресторані? Годиться. Небагато платять? Нічого, доки руки робитимуть, очі 
видивлятимуться щось краще. А голова думатиме, шукатиме варіанти, обраховуватиме, 
водночас уганяючи в пам'ять французькі слова (французька в Монреалі, що належить 
до провінції Квебек, набагато поширеніша за англійську).

Отже, двадцять один долар на тиждень у ресторані на вулиці Святої Катерини й вечірня 
школа французької мови. За кілька днів уже мав у своєму арсеналі десяток фраз, з 
якими звертався до господині та її доньки, чим відразу створив про себе враження як 
про людину, котра вміє зважати на загальноприйняті норми співжиття й прагне в 
усьому підтягтися до інших, щоб не виглядати неповноцінною чи дивакуватою. Ніби й 
дрібниця, але в тій подробиці — ще одне свідчення загальножиттєвих настанов, 
постійної готовності долати будь-які перешкоди, щоб мати змогу активно впливати на 
перебіг подій, з ним пов'язаних.

Уже від перших своїх кроків на цій землі він переконувався: тут де люблять невдах. У 
цьому суспільстві всі націлені на життєвий успіх. Те йому подобалося й додавало 
честолюбних надій. Але спочатку повинен був знайти і своє місце, і свою справу в цій 
країні, яка ще не перестала бути йому чужою. Яцик ще не знав багатьох доконче 
необхідних для існування тут речей. Але хотів дізнатися, прагнув учитися, умів бачити 
й слухати. І це давало йому шанс.

Ще в Німеччині почавши виходити за межі досвіду людини, яка виросла в лоні суто 
селянської культури з усіма притаманними їй світоглядними особливостями, він уже був 
готовий до сприйняття й засвоєння інших знань і стосунків. І це на тому етапі було його 
відчутною перевагою перед деякими іншими вчорашніми селюками, котрі, опинившись в 
канадських містах, чи не хотіли, чи не могли переступити через той специфічний досвід, 
який тут дуже рідко міг їм стати у пригоді.

Рідконаселена людьми Канада розбудовувалася, вступала в період індустріалізації, їй 
потрібні були тисячі енергійних рук і кмітливих голів. Вона охоче приймала емігрантів. 
Щоправда, вони — за незначними винятками — були не особливо кваліфікованою робочою 
силою. Зате — дешевою. І — що теж важливо — згодні працювати на непрестижних 
роботах, бо не мали іншого вибору. Чи й треба казати про те, що ці чужоземці, які приїхали 
сюди без капіталу, прагнучи стати на ноги й маючи для цього тільки один засіб — роботу, 
здебільшого перетворювалися на справді старанних працівників. Здобувши більш-менш 
задовільно оплачувану роботу, дорожили нею. Одне слово, на противагу місцевим 
жителям, набагато сильніше трималися робочих місць і не хотіли ризикувати ними. Багато 
хто з них жив за тим обережним законом, який в Україні  сформульований словами «краще 
синиця в руці, ніж журавель у небі».

Він, уже маючи ту синицю, хотів на додачу до неї і журавля.

...Стояв лютий 1949 року.

Зими лишалося вже небагато.

Весна уявлялася не тільки оживанням та невпинним оновленням краєвиду, а й 
добровісними змінами, які неодмінно з собою принесе.

Йому вірилося, що не помиляється у всіх своїх сподіваннях, бо покладався не так на 
щасливий випадок, як на себе. Повторював собі: «Матиму лише те, що зроблю і зароблю».

...Отже, мив у монреальському ресторані посуд і вже думав, як найшвидше звідси 
вибратися, знайшовши іншу роботу, бо вельми відчував те, що називається великим 
душевним дискомфортом.

Молоді дівчата приносили йому гори забруднених різними соусами й підливами тарілок і, 
здавалося, підсміювалися з нього. Він закипав гнівом на себе, що не знайшов чогось 
відповіднішого для чоловіка. Ковзав поглядом на інший бік підсобного приміщення 
ресторану й бачив старого, низенького, геть зморщеного японця, котрий теж мив посуд і, 
ввижалося Яцикові, також з неприхованими глузами дивився на нього, мовби хотів сказати: 
«Мені вже нікуди подітися, а ти, молодий, здоровий, чого нидієш тут? У тебе ж — стільки 
можливостей! Тільки вийди на вулицю — і відразу ж знайдеш щось вартісніше...»

Закінчував працю, виходив на вулицю, скрізь розпитував про роботу.

У відповідь на його запитання часто ставили запитання йому:

—  Що ти вмієш?

— Все можу,— казав він і починав перераховувати, що міг би робити.

—  Віримо, що все, але що ти вмієш робити добре? Вже тоді він виразно відчув різницю 
між тим світом, у якому народився й виріс, і нинішнім. Тут нікого не цікавило, що людина 
може робити. Цікавило лиш те, що саме уміє робити добре.

У справедливості тих вимог невдовзі переконався, потрапивши на різню. Працював поряд з 
немолодим євреєм, відокремлюючи м'ясо від кісток. Доки Яцик домучив один шмат, у 
сусіди було вже з десяток. На його роботу страшно було глянути. В сусіди ж кістки лежали 
мовби відполіровані. Хоч сядь та й плач.

Але наполегливий характер виручав його скрізь.

Наступного дня прийшов на роботу раніше. Наточив ножа так, що ним легко можна було б 
голитися. Непомітно придивлявся до сусіда, вивчав його економні й спокійні рухи. Вчився 
на ходу.

Той інколи здивовано позиркував на нього — Яцика раптово мовби підмінили. Він уже 
мало нагадував того безпорадного чоловіка, який працював тут ще вчора.

Ще раз переконався не тільки в тому, що не святі горшки ліплять. Виявляється, дуже часто 
наші здібності прямо пропорційно залежать од наших бажань і нашої наполегливості.

Звичайно ж, робота була марудна. З такої тяжко одержати якесь задоволення. Але якщо не 
маєш відповідної кваліфікації і не вкладеш у роботу душу, то нічого до пуття не зробиш, а 
отже — й не заробиш. А Яцикові тоді йшлося передовсім про це, і тільки про це. Без 
грошей тут, у чужому краю, він не міг би й кроку ступити.

Отже, приємна чи неприємна тобі така робота — то твоя суто особиста справа і ніхто тебе 
про неї не запитує. Мусиш полюбити цю роботу, бо поки що не маєш іншого виходу. А 
платою за ту вимушену любов стане трохи більша сума доларів.

... Згадуючи свої тодішні самонастанови й боріння духу, Петро Яцик обмежується 
лаконічним коментарем: «Я поклав собі за мету зловити біду за хвіст, доки молодий і 
міцний, а якщо ні, то постаріюся — і біда зловить мене. Тоді вже від неї не вирвуся. Треба 
вкластися в цей час».

Після того в Яцика була ще робота на залізниці, в молочарні. Збираючи цент до цента, вже 
мав певну суму й думав над тим, як почати своє підприємство.

Повільно піднімався з найнижчих низів канадського суспільства. Уже стояв трохи вище за 
бездомних пролетарів, які не мали нічого, крім рук і надій.

Людину характеризують навіть найдрібніші, здавалося б, абсолютно невиразні вчинки.

Нещодавно Яцик зустрівся з багатолітнім знайомим, і почали вдвох згадувати, як вони 
ставали на ноги в Канаді. Коли скінчився нарешті період, у якому особистий бюджет обох 
зяяв сумними проваллями, і в них почали трохи водитися гроші, вони по-різному повелися 
з ними.

—  Я не міг жити без машини,— розповідав Яциків знайомець.— Канада — не Україна... 
Віддалі такі, що голова йде обертом. Та й престиж... Як мені, молодому, неодруженому, що 
пас очима кожну дівку, без машини бути?! Купив. З нею я став уже майже королем.

—  Я теж відчував: дуже потрібна машина,— сказав і Яцик.— Але прикинув собі: машина 
швидко зношується ; і з кожним днем стає дешевшою, отже, це — не перспективне 
вкладення грошей, а навпаки... А я ще не настільки багатий, аби так чинити. Значно 
вигідніша річ — будинок:

і свій притулок нарешті буде, і вигода з нього. Я побачив,

що ціни на нерухомість у Канаді невпинно зростають. Вкладеш у неї гроші — завжди 
можеш повернути їх із серйозними процентами.

— Якби ж я тоді це розумів?! І якби не був рабом своїх примх! — з жалем і докором собі 
сказав Яциків знайомець.— Але в минулому вже нічого не виправиш. А наслідки... 
Наслідки такі, що ви — мільйонер, а я — нижче пересічного рівня.

Яцик, здавалося, задивився в далекі спогади й мовчав.

—  Ви, певно, вже й тоді добре знали, чого хочете,— сказав співрозмовник.— Бо в таких 
людей, як ви, незважених вчинків не буває.

—  Просто я хотів якнайраціональніше жити. Придивлявся до того, як живуть інші (і не 
тільки — українці, а й німці, італійці, англійці, євреї...), особливо ті, хто досяг високих 
статків. Бачив, що в них у всьому панує логіка вчинків, яка виказує раціональну систему 
життя. Бачив я й те, що чимало людей — і найчастіше з нашого брата — зовсім не дбають 
про своє завтра.

—  Один із них — я.

—  Так хочеться кожному негайно задовольняти свою примху. А зробити сьогодні так, щоб 
завтра чи післязавтра те дало ще один добрий результат — ось у чому секрет і розум.

Невесела то була тема для його співрозмовника. Він уже намагався закрити її. Махнув 
рукою, мовби щось відрубував від себе, і сказав, намагаючись надати своєму тонові 
безтурботного забарвлення:

—  Не всім же бути Яциками! Ви, здається, натякали на скач?

—  Зараз буде скач,— усміхнувся, бачачи його наївне хитрування перед самим собою, 
Яцик.

Вже ставши багатим чоловіком, не купався в розкошах.

Звик завжди задовольнятися тільки справді необхідним. І — ніяких надмірностей.

У цьому ж дусі виховував і дітей. Не наряджав їх, як ялинки на Різдво, не потурав 
забаганкам, не закидав з ніг до голови непотрібними речами. Звичайно, мали все, але — 
всього в міру.

З тих часів запам'ятався такий епізод.

Повернулася донька зі школи й здивовано запитує:

—  Тату, а ми й справді багаті?!

—  А це хто тобі казав?

—  Діти говорять.

—  Цікаві у вас розмови — не про науку, а хто зна про що!

— Та то так...— зніяковіла вона.— Прийшлося до слова...

— Так просто не прийдеться — була ж якась на те причина?

— Та була... Он багатьох батьки до школи на машинах возять і вбрання дороге їм 
купують...

— А вам заздрісне? Донька винувато мовчала.

—  Правда ж?

—  Вони кажуть: твій батько ще й не таке міг би тобі купити, бо він багатший за всіх 
батьків у класі...

Задумався Яцик. Завагався. Звичайно ж, він готовий і душу дітям віддати. Але добре знає, 
що сліпа батьківська доброта і сліпа любов — усупереч намірам — часто мають у собі 
руйнівну силу, бо здатні розбещувати дітей, розвивати в них паразитарні нахили. У цьому 
він переконувався, спостерігаючи за знайомими родинами, де видорослілі діти, вирости в 
надмірних розкошах, підносили батькам найнеймовірніші, на жаль, різко неприємні 
сюрпризи.

— Погодься зі мною, дитино,— лагідно сказав Яцик,— ти маєш усе, що тобі потрібно в 
цьому віці. А коли виникне потреба мати більше, ти все це одержиш. Не квапся в цьому і не 
будь заздрісною ні до кого. Добре?

— Добре,— роздумливо мовила донька.

Батьки і діти. Діти і батьки...

Струнка, із тонким вродливим обличчям і спокійним, розумним поглядом донька Надія 
докладно оповідає йому, як вона повелася під час ділових переговорів, які аргументи там 
висловила і які не висловила (Надія нині — його права рука в родинному підприємстві).

Яцик, здається, геть відсторонений і чи й слухає її. Можливо, думає про щось безнадійно 
далеке від бізнесу.

Надія помітно збентежується: батько, завжди такий уважний і до неї, і до їхнього 
підприємництва, сьогодні геть не схожий на себе. Щось сталося в нього? Чи невдоволений 
нею?

Бачачи, що ніяк не може вирвати його з того стану, розгублено каже:

—  Ти не чув, що я тобі розповідала...

— Я чув. Але я думав.

—  Про що?

На його обличчі раптово спалахує багатозначний усміх, але він говорить тим офіційним 
тоном, яким ведуться переговори між високими дипломатичними представниками 
держав:

— Я думав, що ти дуже схожа на мою доньку!

Ця невідповідність між інтонацією і змістом сказаного не відразу дозволяє їй збагнути 
суть його фрази. Донька все ще подивована незрозумілою батьковою поведінкою. 
Очевидно, їй у пам'яті знову спалахують його слова, вже відірвані від протокольно-
офіційної інтонації. І нарешті вона радісно сміється й кидається йому на шию. В 
зумисно казенний тон він заховав таку високу похвалу.

Задоволений своєю витівкою, він дужою рукою пригортає доньку до себе, і його 
смагляве обличчя прояснюється спалахом ніжності, яка буває в нас тільки до 
найрідніших людей.

А потім вони п'ють каву й спокійно аналізують поточний момент діяльності свого 
підприємства. Коли Надії особливо сподобається якась його ідея, вона може сказати, 
наслідуючи тон недавньої його фрази:

—  Ти придумав так добре, наче мій батько!

І не витримує довго зберігати серйозну міну, дзвінко сміється; він теж вибухає 
здоровим сміхом.

Той, хто цієї миті вперше потрапив би до його канцелярії, анітрохи не маючи уявлення 
про стан Яцикового бізнесу, відразу зрозумів би: тут справи йдуть добре, а між батьком 
і донькою панують рідкісні мир і злагода. Вони не втрачають здатності розуміти одне 
одного.

Якось Надія мені сказала:

— Колись я його не розуміла, була далека від нього. А тепер доросла до цього. І тому 
щаслива. Я весь час у нього вчуся. Добре мати такого батька.

І в її словах звучала неприхована гордість. Після того я почув од Яцика:

— Надя вже здатна й без мого підказування давати раду підприємству.

І з його тону я відчув гордість за доньку.

Він любить швидку їзду по Гайвею. І в цьому, мені здається, ще раз виразно помітна його 
напориста, завжди готова до ризику вдача.

Коли витискає з «Мерседеса» таку швидкість, що він раптом починає нагадувати літак, 
який бере розгін на злітній смузі, обличчя його спалахує вдоволеним усміхом. Так, це — 
ризик. Але без ризику він не може. Ризик потрібен Яцикові, аби щораз допевнюватися, що 
він у «формі», що його реакція і кмітливість, як і раніше, з ним, що роки не перетворили 
його на старезного дідугана, котрий напівдрімає за кермом.

— Оце машина, оце швидкість! — проказує, задоволений і молодоокий, готовий миттю 
зреагувати на будь-яку несподіванку, що їх завжди таїть дорога. А надто ж така, як ця, на 
якій реве і дзвенить залізний потік. Дорога, що символізує скажену гонку за успіхом. На ній 
так і здається: хто випередив, той виграв, хто відстав, той втратив...

Пригальмовує під своїм двором, що радує зір парадом квітів. Безшумно відчиняються 
ворота, й автомобіль тихо, мов човен по воді, впливає в затишок двору, який нагадує острів 
спокою посеред розбурханого моря швидкостей. Здається, потрапляєш у зовсім інший світ.

Яцик через гараж заходить у дім і, ставши на порозі, вигукує із зумисно театральним 
відтінком:

—  Джінет!

З глибини дому йому назустріч, мов білий метелик, випурхує вродлива, тендітна жінка з 
усміхненими очима і тихим голосом. Від неї завжди віє спокоєм і затишком. Вона вміє у 
всьому побачити позитивний зміст.

Бувало, Яцик вранці скаже:

—  Щось не виспався — не було сну цілу ніч...

—  Нічого, добре спатимеш наступної ночі! А він, почувши те, розсміється голосно:

—  В тебе все добре і нічого поганого!

І з його тону зрозуміло, що йому ця риса Джінет подобається. Він, очевидно, відчуває: 
лагідний спокій її душі переливається в атмосферу всього дому, надаючи їй відповідного 
забарвлення.

Є жінки, що самою своєю появою вносять довкола себе нервозність і суєтність, мовби 
наелектризовуючи і речі, і повітря до такої межі, що, здається, ось-ось спалахнуть грозові 
розряди.

Джінет — їхній цілковитий антипод. І, можливо, саме тому її тиха й спокійна натура так 
гармонійно поєднується з динамічною натурою Яцика.

Окремо спостерігаючи кожного з них, бачиш, які вони неймовірно різні, а коли загледиш їх 
разом, то дивуєшся рідкісному варіантові психологічної сумісності. Двоє разюче не схожих 
поміж себе людей створюють враження цільного організму.

Джінет — лікар. Місце її роботи — далеко в Торонто.

Вона встає трохи раніше за Яцика. Готує сніданок, швидко збирається — і її маленький 
автомобільчик випурхує з двору, швидко губиться в потоці машин.

Яцик, вставши, ще має час полити квіти, поклопотатися біля басейну. Він не просто 
залюбки віддається тій роботі — виконує її з якоюсь майже ритуальною врочистістю.

— Люблю все це...— лаконічно прокоментував мені. ... За будинком я побачив велику 
собачу будку. Все чекав, що з неї вигляне голова великого пса.

—  А собаки в мене немає,— сказав Яцик.— Усе збирався завести його. Ще відколи 
поселився тут. Але на собаку потрібен час. Та де його взяти?

Хтось із психологів писав, що особливо прагнуть мати собак люди, які почуваються 
катастрофічне самотніми.

Чи може почуватися самотнім Яцик?

У нього є доньки, є Джінет і, зрештою, є він сам у себе. Ні, ніякої помилки в останніх 
словах немає. В Яцикові мовби живуть дві особи. Одна з них перебуває в бурхливому 
темпі, і їй, здається, ніколи вгору глянути. Друга ж — набагато розважливіша за неї — 
прискіпливо спостерігає за життям першої, аналізує, чи раціонально та вчинила за такої чи 
такої ситуації, і непостійно робить висновки. І недремне око другої дуже допомагає першій. 
Не випадково ж він сам часто характеризує свої дії таким визначенням: «калькульований 
ризик».

«Життя — це боротьба»,— любить повторювати Яцик.

Він завжди готовий до неї. І в тій готовності — вже половина успіху. А другу складуть 
сила, воля і розум.




БІЗНЕС

1125 доларів у 1950 році — то були чималі гроші. Тим більше для тодішнього робітника на 
молочарні Петра Яцика, який пробув тільки трохи більше року на канадській землі. При 
його заробітках 75 центів на годину зібрати такі гроші, навіть сповідуючи режим 
найжорсткішої ощадливості, доволі непросто. До того ж на той час у нього вже була сім'я, 
мала дитина. Але Яцик твердо поклав собі: мусить мати бодай невеликі кошти, щоб укласти 
їх у справу, яка стане початком задуманого.

Два його партнери — Володимир Кліпі і Степан Рошко — разом уклали чверть від суми 
Яцика. Так і заснували на вулиці Батерст, у районі, густозаселеному земляками, українську 
книгарню «Арка». То була своєрідна точка відліку в біографії підприємця Петра Яцика. До 
речі, вирішив заризикувати, як каже сам, у розумних межах, які можна витримати на 
випадок невдачі. Тобто ще якусь дещицю коштів лишив собі про запас, на чорний день. 1 
якби «Арка» зазнала фіаско, він, однак, не втратив би все, що мав. («Не клади всі яйця в 
один кошик», — любить повторювати він).

їм пророкували: збанкрутуєте, оскільки настали часи, коли ніхто книг не читає і не купує. 
Але вже від самого початку в магазині було людно. Одні просто заходили перекинутися 
словом із земляками, але не могли вийти без книги, яку їм нарадили, інші шукали щось 
почитати про Україну. Одне слово, новоявлені підприємці навіть самі подивувалися такому 
стартові. Незабаром зрозуміли: треба розширювати книгарню, оскільки вона вже не 
вміщала всіх людей.

Знайшли будинок, купили його на виплат. Розпочали ремонт. Робили його з таким 
ентузіазмом, що німець, колишній власник будинку, відразу ж побачив: це — серйозні 
люди, з ними можна мати справу, і подовжив термін виплати належної йому суми. Вони 
вірили в себе, і він повірив у них.

Рошко і Кліпі працювали безпосередньо в книгарні, Яцик — на залізниці. В магазині 
допомагав їм у вільний від роботи час. У всіх трьох до ентузіазму поволі долучалися досвід 
ведення підприємства, наука стосунків з клієнтами. Врешті настав той день, коли Яцик 
сказав собі: час лишати працю на залізниці й іти працювати на себе. Заявив про те 
спільникам. І тут виникла несподівана колізія: Кліш зауважив, що трьом у книгарні буде 
тіснувато. Яцик попервах образився: «Отже, ви мене не хочете?»

Оповідає сьогодні про те з доброю іронією і самокпином над своїми тодішніми почуттями. 
Все було правильно з боку Кліша. Тіснитися в одній книгарні втрьох просто нераціонально. 
Та й, зрештою, Яцик уже мав би подумати про щось для себе масштабніше. Вдалий початок 
зміцнив його впевненість у собі.

Вони мирно розійшлися. Яцик одержав 46 000 доларів і готовий був до нової справи.

Минав 1954 рік.

На той час до Торонто переїхав з Аргентини Михайло Шафранюк, з яким Яцик вирішив 
відкрити меблевий магазин на вулиці Квін. Його знову застерігали: така затія приречена, 
оскільки на Квіні п'ятдесят три меблевих магазини, які належать кмітливим євреям; у вас, 
мовляв, нічого доброго з того не вийде, не витримаєте конкуренції. Яцик у відповідь 
заперечував: «Якщо я відтягну від тих магазинів бодай по одному клієнтові щотижня, то 
нам уже вистачить для того, аби мати прибуток». Він прикинув: нині тут своєрідний 
демографічний вибух, до Торонто звідусюд інтенсивно прибувають люди, купують 
будинки. Отже, їм потрібні меблі. Створюються нові сім'ї, відокремлюються від батьків. 
Молоді також прийдуть до меблевих магазинів. Хтось зазирне й до них. У кожному разі, це 
підприємство багатообіцяюче. До того ж на Квіні завжди людно. Це справді вдало вибране 
для такого магазину місце — усім впадатиме в око.

Вже перші місяці підтвердили точність прогнозів. Торгівля пішла настільки успішно, що 
вони стали продавати товару більше, аніж попервах планували. Отже, конкуренція з усіма 
п'ятдесятьма трьома іншими магазинами їм була не страшна. Місця в тому підприємництві 
вистачало всім, бо на всіх вистачало клієнтів. Яцик мав нагоду ще раз допевнитися: успіх 
справи здебільшого вирішується наперед скрупульозним аналізом ситуації, виявленням 
усіх за і проти та розумним прогнозом на майбутнє, який враховує перспективні тенденції 
сучасного. Це, як показала практика, мало своє важливе значення в будь-якому бізнесі.

По якомусь часі Михайло Шафранюк купив разом з сестрою та її чоловіком новий будинок 
і запропонував перенести магазин туди. Яцик почав підраховувати: в такому випадку 
орендну плату він має платити сам, зі свого прибутку. Звичайно ж, це було вже менш 
вигідно. Подумавши й повагавшися трохи, сказав спільникові: «Сплати мені, Михайле, 
належне, бо вирішив я відступитися. Провадь далі справу з родиною, а я пошукаю для себе 
щось інше...»

На тому спокійно порішили і мирно розійшлися. До речі, прощанню зі спільниками Яцик 
надає винятково важливого значення. Ніколи нікого не намагався ошукати. Сміливо може 
дивитися в очі кожному, з ким раніше довелося спільно вести підприємство. Я говорив з 
його колишніми партнерами. Вони стверджують: Яцик неухильно дотримується правил 
чесної гри. Зрештою, ця важлива тема вимагає окремої розмови, і я ще повернуся до неї 
згодом у спеціальному розділі про етику бізнесу.

Нині ж переходжу до того моменту, коли Яцик став одним із співвласників будівельної 
фірми «Аккурат Білдерс Лтд.» — наступний після торгівлі меблями етап його 
підприємницької біографії, на якому треба спинитися якнайдокладніше, оскільки він 
вельми важливий у його житті — з ним пов'язані не тільки головні успіхи Петра Яцика, 
а й найскладніші випробування. Особливо ж — на першопочатках його стосунків із 
«Аккурат Білдерс Лтд.». Точніше — зі співвласниками.

Якби вивчати той період сьогодні лише за тим, що писала преса, то в новій Яциковій 
справі все видалося б ідилічно-безхмарним, без будь-якого натяку на драматичні 
перипетії. Отже, спершу слово цій бадьорій версії.

Газета «Вільне слово» за 1957 рік. Стаття «Обраховуйте все і не бійтеся ризику 
(молодий підприємець про тайну успіху своєї фірми)»:

«Хто в Торонто не пам'ятає початки великої сьогодні української будівельної фірми 
«Аккурат Білдерс Лтд.», що приміщувалася чи насправді душилася в невеликих 
приміщеннях при вулиці Кінг Вест за залізничним мостом та не могла «зловити 
кінців»,— І хто був недавно на посвяченні двох великих, обладнаних машинами власних 
будинків цього підприємства на великій площі при 726—734 Дандес — Гайвей з доїздом 
залізниці,— той стає перед загадкою: щось сталося в «Аккурат Білдерс Лтд.», що за 
чотири останні роки фірма не тільки втрималася й розбудувалася, але й стоїть 
сьогодні твердо на ногах і належить до передових фірм українського та й 
торонтського будівельного сектора.

Загадка? Ні, не загадка. Як у безлічі випадків у нашому житті, рішили успіх не гроші і 
не кон'юнктура, а таки і як завжди,— людина тієї позитивної породи, яку так цінуємо 
і яка завжди вміла трудом рук і голови творити великі речі. Один її зразок ось перед 
нами — це секретар управи «Аккурат Білдерс Лтд.» п. Петро Яцик, молодий, у повній 
силі, усміхнений і зацікавлений в українським справах громадянин...

До речі, за нашим співрозмовником своєрідна кар'єра українського бізнесмена. Приїхавши 
до Канади, він став одним з трьох, що зарискували заснуванням української книгарні в 
Торонто, хоч усі казали, що на книжці, газеті і культурному крамі тут ніхто не 
доробився. Це сьогодні «Арка», яку знають у Торонто й поза ним. Чотири роки в «Арці» 
були першим вишколом, який Петро Яцик брав серйозно. Потім перестав бути спільником 
і з деяким капіталом, найшовши такого ж фанатика, як він, у Михайлові Шафранюкові, 
пішов у нову бражу: в меблеву. Так постала нова фірма — «Альфа Фарничер», що теж 
переросла межі українського Торонто. Більш як рік у цій фірмі дав Петрові Яцикові ще 
більш ділового й бізнесового досвіду.

А потім Петро Яцик перейшов до «Аккурат Біндере Лтд.»...

— В новій фірмі, в якій я став спільником,— оповідає Петро Яцик,— було все добре, але 
чогось бракувало. Я тижнями перевіряв рахунки, замовлення, витрати, собі-кошти... 
Швидко знайшлося те «щось», що гальмувало фірму. Директор був надзвичайною 
людиною, але набирав на себе праці, під якою вгинався і не встигав. Матеріали, куповані в 
малій кількості, здорожували продукт. Кредити додавали зайвих коштів. Робітники 
працювали, але витрачали на поодинокі роботи стільки часу, що не виплачували матеріалу. 
Кожний робив своє, але й не своє, не те, що міг робити краще й ефективніше.

—  / тоді я,— каже він,— поставив справу ясно: нам треба перебудуватц всю свою 
систему... На збори спілки майже п'ять років тому я прийшов з готовим планом. Мої 
цифри й факти були такі, що їх нікому було заперечувати. Я сказав, що я збираюся 
переставити систему і довести її до ладу, або відходжу, бо не маю охоти працювати в 
підприємстві, яке не має перспективи зростання...

...Десь у тому часі «Аккурат Білдерс Лтд.» перейшов на будівництво готових будинків, і 
про це мені було теж цікаво послухати.

— Ми знову перевірили все і все обрахували. Виходило, що будувати готові будинки при 
нашій можливості мати будівельні матеріали, обробити їх і поставити нашим власним 
робітником,— калькулювалося. Треба було тільки ризикнути деяким капіталом на закуп 
землі. Знову довелося перевірити й обрахувати. Виходило, що при невеликому ризику...

—  Значить, ви прихильник ризику в господарському житті? — запитую.

— Я прихильник калькульованого ризику,— каже Петро Яцик.— Моя засада 
спирається на такій калькуляції' чим я маю заризикувати і чи витримаю я без шкоди, 
якщо ризик не вдався б, а потім — що я матиму, якщо ризик вдасться. Ми почали з 
малого: дві хатини. Пішло. Потім п'ять. Потім...

Сьогодні ризику вже немає. «Аккурат Білдерс Лтд.» будує «серіями». Це в стилі 
Петра Яцика. Це його «розкалькульований ризик». Але при тій системі, яку введено, 
«Аккурат Білдерс Лтд.» має марку, кредит, дає прожиток більше як 25 українським 
родинам, і при цій системі виросли нові будинки, прийшли нові машини і нові плани.

— На черговий рік, може, й подвоїмо людей у праці,— каже Петро Яцик, — і знаємо, 
що до цього прийде. Це обраховано і вміщено в «скалькульований ризик» цього 
молодого й активного нашого бізнесмена, одного з тих, що їх потрібно нам 
якнайбільше.

Сьогодні «Аккурат Білдерс Лтд.» працює двома відділами: будівельним і виробничим. 
Будівельний постійно будує і планує будинки, виробничий продукує найпотрібніше для 
своїх та чужих будов, згідно з замовленнями. Обороти: 1957 рік — коло 300 000 дол, у 
1958 — більше півмільйона доларів...»

З тону статті можна подумати, що в тій справі все складалося мов у казці. Була така 
собі фірма, яка ледь-ледь животіла, а прийшов туди Петро Яцик, окинув своїм 
усевидющим поглядом і відразу ж знайшов рецепт успіху, за яким усе відразу ж пішло 
на лад...

Прекрасна легенда. Якщо їй повірити, то в бізнесі майже все легко й просто. До того ж 
у ній глухо й невиразно згадано про ті складні колізії, що виникають у підприємництві 
найчастіше тоді, коли до справи береться гурт наших земляків. Яцик наполягає на 
думці: це майже типова в тому розумінні історія.

Отже, «прокрутимо» ще раз сюжет «Аккурат Білдерс

Лтд.» саме того періоду, про який говорить автор статті. Але цього разу — з Яциковими 
акцентами.

У фірмі працювало чимало українців. Був там і цілий колектив (вісімнадцять душ!) 
співвласників. Найголовніша, прикметна ознака тогочасної «Аккурат Білдерс Лтд.» — 
суцільний хаос та анархія, несконцентрованість колективних зусиль та відсутність бачення 
стратегії і тактики колективного бізнесу. І то — ще не всі безрадісні супутники фірми. Було 
й нехлюйське ставлення до своїх обов'язків, загалом не властиве для Нового Світу, але вже 
звичне у фірмі, оскільки тут працювали українці, що його з собою і привезли. Скажімо, 
один із колишніх директорів мав склити вікна. Яцик його прохає: ви повинні виконати цю 
роботу сьогодні, оскільки завтра вранці за вікнами приїдуть, а той незворушно відповідає: о 
четвертій його вже чекає з вечерею дружина, він не може спізнитися.

Пішов недбалий скляр додому, а Яцик найняв людей, які до одинадцятої вечора впоралися з 
роботою.

У фірмі до приходу туди Яцика завелася традиція купувати за половину ціни, але готівкою, 
крадеш дошки. Яцик категорично виступив проти цього й заявив: надалі фірма зрікається 
такої практики. На нього напали спільники: і так кепські справи, а ти хочеш нас зовсім 
підкосити — це ж стільки грошей за дошки ще треба доплачувати. «Якщо я не можу жити 
на світі чесно, то взагалі не хотів би жити!» — різко відповів їм. Притихли, змирилися.

Взагалі, оповідає Яцик, тодішнє розуміння українцями бізнесу було, м'яко кажучи, аж надто 
своєрідним. От, скажімо, один зі спільників вихвалявся:

—  Я маю в тім ділі великий досвід! Я в Старім Краю тричі банкрутував!..

Навіщо такий сумний досвід Яцикові? Чим він його збагатить?

— А я не хочу банкрутувати!

Та повернемося до Яцикових стосунків зі спільниками.

Вони не переставали дивувати його своєю націленістю на банкрутство. Тобто цього вони 
зовсім не хотіли, але все робили для того.

Яцик крутився, як білка в колесі, щоб залатати всі дірки бюджету фірми; і раз, і вдруге звів 
нарешті кінці з кінцями. Бачачи все те, спільники могли б зробити належні висновки й 
нарешті дечого навчитися. Однак того не сталося.

Коли одержали якийсь прибуток, партнери відразу ж висловили бажання розподілити його 
й забрати, а не вкладати в розвиток підприємства. Терплячий Яцик намагався популярно 
пояснити: фірма — особливо ж на цьому етапі — не дійна корова, їй потрібні кошти, щоб 
по-справжньому стати на ноги. Теоретично погоджувалися, а практично правили своєї. В 
отакому перетягуванні каната й минав час. 1 все ж Яцик дедалі помітніше відвойовував 
позиції.

Якось після чергового фінансового звіту зустрівся з директором банку.

Той уважно до нього придивлявся, а потім сказав:

— Перед вами у фірмі було сім керівників — і жоден з них не міг дати їй ради. А вам 
пощастило це зробити. Ви — добрий керівник, якщо за такий короткий час опанували 
ситуацією.

Петро Яцик (з інтерв'ю авторові книги):

У нас, в українців, кожен неодмінно хоче мати саме вирішальний голос. У родині, в 
громаді, в підприємстві, в державі — скрізь... Це — вбивче, руйнівне для серйозної 
справи, для будь-якого соціального організму бажання індивідуума. Воно несе з собою 
хаос, анархію, руйнацію. Кожен виставляє себе перед іншими за найбільшого 
авторитета й не має жодної поваги чи бодай довіри до справжніх авторитетів.

Зовсім інше я бачив в італійських, німецьких чи єврейських організаціях. Вони — як 
добре відрегульовані механізми; вони функціонують, сказати б, доцентрово. Обравши 
до свого проводу справді компетентних людей, покладаються на їхній розсуд і сильні 
виконавською дисципліною. Змінюються покоління, а їхні підприємства діють і діють, 
примножуючи успішні сторінки своїх біографій. Так прийнято в людей, така в них 
норма.

А в нас...

Приклад із «Аккурат Білдерс Лтд.», на жаль, може бути хрестоматійним, тому я 
так докладно зупиняюся на ньому.

Отже, зібралися люди в добрій вірі і з надією поліпшити свій матеріальний рівень. 
Повторюю, нас було тільки 18. Кожен бачив кожного щоденно при праці Все

було на видноті, не мали один від одного ніяких секретів. Здається, майже 
ідеальний варіант: трудіться, примножуйте здобутки, збагачуйтеся...

Та семеро керівників переді мною розписалися у власній безпорадності — 
витратили всі гроші, вкладені в підприємство. 1 ось вийшло так, що на чолі фірми 
опинився я. Якось зумів за рік зрівноважити прибутки і витрати. Уже почав 
виплачувати компаньйонам серйозні гроші, вже чужі люди визнали моє вміння 
раціонально провадити підприємство. Свої ж, незважаючи на те, що я почав 
робити їх багатшими, ніяк не хотіли з тим погодитися. Гроші брали, але вперто, 
затято стояли на своєму і з найдрібніших приводів зчиняли непотрібні дискусії. В 
класичних деструктивних традиціях нашої історії. В мініатюрі повторювалося 
те, що було з нашим народом у різні періоди його існування. Адже так часто ми і 
не любили, і не поважали своїх провідників, і не довіряли їм. У нас кожен сам собі 
— і найбільший мислитель, і тактик, і стратег. Ніхто не хоче погодитися бути 
бодай другим, а не першим. Усі — перші..

Мої спільники не хотіли визнавати голосу логіки, опертої на калькуляцію. В них усе 
було на емоціях: «хочу», «не хочу». Коли вони зі мною не погоджувалися, я спершу 
шукав, у чому помиляюся. Але не знаходив того й чесно їм казав. Це приводило до 
нових суперечок. Я не раз відчував, що наша ситуація безперспективна. З такою 
системою стосунків та організацією праці ми не могли претендувати на 
розростання і здобуття справді високих успіхів...

Наприкінці п'ятдесятих на канадських обріях забовванів сумний привид економічного 
спаду. Яцикові спільники сполошилися: треба рятуватися! Вирішили негайно вибрати 
свої гроші. Пояснював їм: нічого страшного відбутися не може, треба лиш розумно 
підготуватися до складних випробувань, перебути той час з якнайменшими втратами. А 
після спаду неминуче настане піднесення, і тоді вони знову наздоженуть втрачене.

Ніяких його аргументів спільники і слухати не хотіли. Він сам уже добре розумів: часи 
невдалого альянсу скінчилися, хоча його розлучення зі спільниками ще не відбулося. І 
все ж спробував востаннє переконати, апелюючи

до тверезого глузду й до прикладів італійських, єврейських, грецьких підприємств. 
Тільки українських позитивних не міг підібрати.

Тут треба зазначити таку істотну — певно, не знану читачем в Україні — деталь.

У нас вдома усталилася традиція вважати рішення прийнятим у колективному 
господарстві тоді, коли за нього проголосувала більшість. Кожен має однакове право й 
однаковий голос. У Канаді ж усе вирішує не кількість людей, тобто рівних поміж себе 
голосів, а кількість уділів, яка може бути різною поміж компаньйонами.

Найбільше уділів «Аккурат Віддере Лтд.» мали Петро Яцик і Богдан-Мирослав Бігус, 
який, до речі, послідовно тримався Яцикового боку, хоч і не встрявав у затяжні дискусії 
на зборах співвласників фірми. Просто Яцик постійно відчував його мовчазну 
підтримку і знав, що той — єдиний з усіх — за всіх умов залишається з ним.

Вони вдвох цілком законно могли б переголосувати всіх і утвердити своє рішення. Все 
було б цілком законно; ніхто не мав би ніякого права звинувачувати їх, що вони в 
чомусь порушили юридичні постулати. Але їхні компаньйони привезли з собою з 
України не тільки анархічний дух та небажання повірити в раціональність чиїхось 
життєвих настанов. Вони привезли з собою ще й вірність кооперативному способу 
ведення підприємства й такий анахронізм, як колективність прийняття рішень. Яцик з 
Бігусом могли наполягти на голосуванні уділами, однак свідомо не стали того робити. 
Добре знали довгі язики своїх земляків: підуть по світу з наріканнями, що їх безсовісно 
обдерли. «Хай буде по-вашому, якщо стане питання про розподіл фірми,— сказав 
Яцик.— Не як у людей, а по-українськи». Вирішив поступитися, аби не мати в 
майбутньому зайвих моральних клопотів. Не боявся самого знеславлення. Розумів, що 
обмови будуть не на користь його підприємству.

Розлучення компаньйонів відбувалося так.

— Повертай нам гроші! — категорично зажадали спільники.

Але такої суми грошей у Яцика, звичайно ж, не було, оскільки всі кошти вкладалися в 
землю й будівельні матеріали.

Він викликав спеціального чиновника, який оцінив усе

майно й перерахував згідно з документами, скільки кому з того належить.

Співвласникам фірми ті цифри категорично не сподобалися, і вони заявили:

—  Ти підкупив чиновника!

О, якою безмежною може бути підозріливість, коли людям здається, що хтось прагне їх 
обдурити, зазіхає на їхні гроші. Які непривабливі риси тоді відкриваються в начебто 
нормальних людях. Вони то вергають громи і блискавки, інкримінують усі можливі на 
цьому світі гріхи (звичайно ж, тому, хто не з ними), то раптом починають апелювати до 
совісті, честі й милосердя. Одне слово, в такій ситуації важко занудьгувати від 
одноманітності...

Яцик терпляче пояснював: я сам бачу цього чиновника вперше. Він не має ніяких симпатій 
чи антипатій, бо такого тут у бізнесі просто не буває; бізнес — та сфера діяльності, в якій 
треба забути про будь-які сантименти, тут говорять лише цифри. А вони — такі...

Не хотіли йому вірити, а цифри вперто ігнорували.

Коли все було поділено, обурено загули:

—  Щось тобі багато лишається!

— Але ж і вам — не мало! Ви що, хотіли б, аби в мене було незмірно менше?!

—  Тобі можна й менше, бо ти — багатий...

— Але ж я і вкладав більше!

—  Ми працювали важче. Отака твердолоба логіка.

Після виснажливої дискусії Яцик вирішив: «Добре, нехай я з вами зараз втрачу, зате матиму 
спокійне серце, що вам просто язик не повернеться десь мене очорнювати. Я знаю свою 
силу, вмію заробляти гроші чесною працею, то якось собі все те поверну...»

Загалом же ситуація для нього була по-своєму драматична. Втратити за один вечір 35 000 
доларів (тоді це були великі гроші!) психологічно непросто. Одержати менше за свій уділ, а 
спільникам за їхні сплатити більше — то що після цього робити, квилити? Гордість не 
дозволить.

Учорашні компаньйони повсюдно похвалялися: який, мовляв, Яцик твердий і знаючий, а 
ми все ж хитро обвели його докруг пальця! Дехто взагалі вважав, що тепер підприємцеві — 
кінець, бо він геть знекровився фінансово.

Але енергійний та винахідливий Яцик блискуче спростував ці похмурі пророкування...

Петро Яцик:

Я їм тоді сказав: час покаже, хто з нас помилявся. І час показав. Через рік я сам 
заробив п'ятдесят тисяч. А за чотири роки моє підприємство стало в чотири рази 
більшим і розросталося далі. Вони ж збанкрутували... Отака історія з продовженням 
вийшла. Отже, втрата за один вечір тридцяти п'яти тисяч — це була одна з 
найкращих моїх децизій. Я скинув пута зі своїх ніг і вирішив, що більше ніколи їх там не 
буде. Я викупився з «колгоспу».

Усе те додало мені впевненості в собі. Коли я впевнений, що маю рацію, ніколи не 
поступлюся юрбі. Юрба здебільшого ніколи не думає. А якщо й подумає, то не про 
добро інституції, а про себе. Раніше я ще, бувало, вагався: «Не може бути, щоб 
більшість помилялася, а я один був такий розумний...» Все може бути. Звичайно, не за 
помахом пальця доходив я раціонального рішення. Я думав, виважував на терезах 
сумнівів та аргументів, ще й ще ревізував себе...

- Нині, коли мені хай навіть сто душ говорять: «Те, що ти чиниш, неправильно», я 
скажу: «Доведіть, аргументуйте. Не бризкайте емоціями, не давіть мене морально й 
не звинувачуйте, що я непоступливий, а спокійно переконайте фактами, докажіть, що 
я помиляюся, і тоді я погоджуся з вами. Але якщо я впевнений у своєму рішенні, а в 
дискусії чую проти нього тільки бездумне словоливство, не відступлюся. Я в такому 
разі кажу: «Люди добрі, робіть ви по-своєму, а я зроблю по-своєму — вас так Бог 
навчив, а мене так. Побачимо, чиє вийде краще...»

Звичайно, бувало, що я помилявся. І все ж — менше, ніж інші. А в своїх помилках ніколи 
не звинувачував когось чи якісь обставини. Знаю, що цілковито залежу од себе і за свої 
помилки мені ж і доведеться розплачуватися.

Та й часу не вистачає всіх вислуховувати, з усіма сперечатися й вилущувати зміст із 
ними сказаного. Адже нерідко буває, що говорять одне й те ж, але інтерпретація 
того різна. Одні, приміром, наполягають: ця

склянка наполовину повна, інші не погоджуються — ні, вона напівпорожня. Чи ж маю 
я необхідність сушити собі голову, хто з них має рацію? І чи зміниться щось од того в 
склянці?..

Найкраще, коли про тебе свідчать не слова, а самі справи. Не випадково ж англійці 
люблять повторювати: «Говорення небагато коштує». В культурі західного світу діло 
цінується вище за слово. Я з цим згоден. А хто ні — то його особиста справа, і на те, 
як мовиться, нема ради...

Вдивляючись у це життя, повсюдно виразно бачиш у ньому раціонально виважену 
позицію Петра Яцика, його вміння постійно прогнозувати розвиток подій. Він володіє 
хистом осмислити явище і в масштабах глобальних, і в деталях, виявляючи 
найважливіші для справи компоненти, які, власне, і можуть визначити успіх реалізації 
ідеї, що має стратегічно важливе значення не тільки для самого підприємця, а й для 
буття багатьох інших людей чи навіть для підвищення важливості соціально-
економічного статусу всієї української діаспори.

Ось іще один тому промовистий приклад. Газета «Новий шлях» узялася активно 
аналізувати питання господарської активності україйців у Канаді. Звичайно ж, у першу 
чергу редакція запропонувала висловитися на сторінках газети беззаперечному в цьому 
розумінні авторитетові — Петрові Яцику. І він з властивою йому концептуальною 
послідовністю препарував суть проблеми на всі найголовніші складові.

Перша — загальнішого плану, в якій підкреслюється важливість створення 
підприємств і зосередження їх в українських руках, що мало б великий вплив не тільки 
на матеріальне становище, а й на всі грані духовного й культурного життя діаспори:

«У моєму розумінні відношення духовних цінностей до матеріальних таке, що я 
завжди бачив суспільство як якусь конкретну конструкцію. Можна розмалювати 
нутро тієї конструкції найкращими митцями світу, що, очевидно, буде доказом 
високого культурного рівня власника будинку, як і митця, що розмалював його. Та коли 
під тими гарно розмальованими стінами немає сильної матеріальної підстави, 
фундаментів з блоків, цегли, вбу-

дованих солідно в землю, то високомистецькі картини потріскаються, скоро 
знівечаться не раз, ще заки митець устигне їх як слід виконати.

Ми бачимо, як часто такі гарні схеми нашого політичного, наукового, мистецького, 
навіть релігійного життя, взагалі цілої духовної творчості, не дописують тому, що 
нам бракує матеріальної сили; важливим складником якої є гроші

Не маючи відповідно великих і міцних виробничих одиниць у своїх руках і під своїм 
контролем, велике число з нас залишається звичайною, малооплачуваною робочою 
силою в чужих руках, незважаючи на наші фахові і професійні кваліфікації.

Тому я, знаючи всі ті факти з власного життя і життя свого оточення, знаючи 
можливості і навіть привілеї, які дає будівельна ділянка, раджу молодим людям 
спробувати свої сили у ній. Це дуже швидка дорога до того, щоб усамостійнитися...»

Друга, в якій відомий практик ставив конкретні питання набуття, а також утримання,— 
незважаючи на плин часу, який приносить у всі царини життя численні зміни й 
новації,— високого професіоналізму, що без нього годі й сподіватися на якийсь успіхи. 
Без постійного самовдосконалення безглузді будь-якї претензії на здобуття успіху. То 
— неодмінна аксіома в підприємництві. Не прийнявши її за основу, нічого братися до 
справи.

Як це завжди характерно для Яцика, він послідовно висвітлює всі моменти 
обговорюваного питання — від суто емпіричних і аж до психологічних та етичних:

«Сьогодні кожна ділянка життя в свою чергу ділиться на багато вужчих 
спеціальностей. Завжди також треба передбачати зміни, які тепер приходять так 
скоро. Тому необхідно постійно себе дишколювати і досто-совуватися до змін, які 
зайшли, і до нових потреб. Скажімо, за 25 років творчого життя треба принаймні 
чотири рази основна перешколюватися.

Ясно, що основне знання ділянки є передумовою успіху. Чим більші знання, тим менша 
небезпека втрат і невдач. На мою думку, все-таки найкраще починати з праці на 
будові, щоб пізнати все від основ. Рік або два будуть кожному дуже корисні. А при 
праці, якщо мати відкриті вуха й очі, можна побачити дуже багато на

практиці, зокрема організацію і координацію праці. Комі ж уже хтось почне, мусить 
бути готовий в потребі переходити з однієї ділянки в іншу, в таку, що йому краще 
відповідає або в даному часі більше сплачувана. Всякі, але основні, а не побіжні, знання 
таких галузей, як архітектура, інженерія, право, книговедення, є дуже корисні.

Та найважливіше — це вміння керувати людьми, давати їм відповідну працю і 
координувати її. Це все так званий менеджмент. Воно виростає з природних 
здібностей, плюс практика і солідна праця, в першу чергу праця над собою.

При цьому всьому треба пам'ятати, що в господарському житті, а особливо в 
будівництві, величезну ролю відіграють кредити. Кредити, базовані на довірі А довіра 
здобувається тільки працею, чесністю, правдомовністю. Крутійство, несловність є 
запорукою неуспіху й кінцевої невдачі».

Яцик знав, що радив, бо за ним стоїть багатолітня практика, в якій кожен день — то 
може бути конкретний випадок, конкретне завдання, що вимагає нестандартного 
вирішення. Підсумовуючи уроки практики, він сфокусо-вує увагу на визначальних 
домінантах підприємництва у будівництві, зводячи до конкретних формул і рецептів 
питання професіоналізму.

Так, він згоден з тим, що теорія має надзвичайно важливе значення. Сам активно 
цікавиться нею, прагне щоразу не втратити нагоди, аби ознайомитися з її найновішими 
досягненнями. Однак дійшов твердого переконання, що сучасний світ усе ж надто 
абсолютизує її, надаючи майже самодостатнього значення, часом анітрохи не 
переймаючись тим, чи матиме вона хоча б якийсь стосунок до практики, чи хоч у 
чомусь їй допоможе.

Яцик, звичайно, цілковито позбавлений наївних ілюзій, що теорія може випродукувати 
універсальні відповіді на всі конкретні — часто зовсім не схожі між собою — випадки з 
практики. Адже реальне життя набагато складніше за науково найвиваженішу систему 
уявлень про нього. З повагою і цікавістю ставлячись до теорії, він далекий від намагань 
постійно шукати в ній суто прикладний посібник для себе. На його думку, теорія 
сьогодні часто невиправдано відривається від практики, шугає аж у поза-

хмарні висоти, геть гублячи з поля зору грішну землю. Тому за такої ситуації значення 
реальної практики просто важко переоцінити. Теорія дає знання закономірностей 
найзагальнішого плану, перспективні орієнтири. Практика ж — то мистецтво щоденно 
творчої (в ідеалі, звичайно) поведінки в справі, вміння охопити зором конкретне й загальне, 
урівноважити в своїй уяві всю ту конструкцію, про яку Яцик говорив, і малопомітний 
аксесуар, інтуїтивно відчути наближення небезпеки чи широких перспектив, які можуть 
відкриватися вже на найближчому етапі діяльності.

Я спиняюся на цьому так докладно, бо бачу, з якою легковажністю йдуть в Україні молоді 
люди в бізнес, почасти анітрохи не здаючи собі справи в тому, що від них вимагається для 
такої складної сфери діяльності і що їх там чекає, якщо вони не готові вчитися. У багатьох 
панують уявлення, що бізнес — це щось подібне до екскурсії чи полювання: одягся 
відповідно — і йди. Про якусь же підготовку до нього, про потребу фахового опанування 
багатьох найнесподіваніших речей і відповідний етичний кодекс, на жаль, зовсім не 
йдеться. Чим це обертається, може сказати майже кожен, хто зіткнувся в Україні з нашими 
підприємцями.

1981 року Яцикове підприємство зустріло своє чверть-століття.

З цього приводу в пресі наголошувалося, що своєму невпинному зростанню та успіхам 
воно завдячує трьом визначальним чинникам: цінам, якості і чесності. «Новий шлях» писав 
про основні критерії діяльності Петра Яцика: «розбудувати ефективно землю й спорудити 
естетично приємні будівлі, які давали б практичне й функціональне оточення». «Ці 
напрямні здобули для нього визнання І приятелів у промислі і суспільстві...» І далі 
подавався реєстр фірм міжнародного значення, які й на майбутнє хочуть мати справу з 
Петром Яциком.

Воднораз там підкреслювалося, що підприємство засвідчує наміри не відставати від життя, 
набираючи новий кваліфікований персонал, який, принісши з собою адміністративні знання 
й ентузіазм, творить тим надійний сплав з практичним досвідом засновника, а тому ці 
підприємства і на двадцять п'ятому році існування «є моло-

дими, повними свіжої і нової енергії та бажання виконати нові завдання».

Хтось може сказати, що йому пощастило опинитися в потрібний момент на потрібному 
місці. Наприпочатку п'ятдесятих років у Канаді розпочався період бурхливого розвитку. 
Молода країна вступала в еру індустріалізації. Будівництво стало однією з 
найнеобхідніших галузей господарювання.

Так, у цьому розумінні Яцикові справді пощастило. Але ж треба було зорієнтуватися, 
зазирнути в завтра й зрозуміти ті перспективи. Інші на його місці залишилися в руслі 
старого бізнесу й не переходили на новий. Він міг так само зоставатися з «Аркою». Тим 
паче, що справи в ній не налаштовували на песимістичний лад. Але відчув у собі поклик до 
значно масштабнішого розмаху діяльності, зорієнтувався, що скромна «Аккурат Білдерс 
Лтд.» може стати своєрідним стартовим майданчиком до нового й значно 
перспективнішого. Знайшов він і вельми ефективний спосіб боротьби з інфляцією. 
Завершивши спорудження будинків, не по- , спішає відразу ж збувати їх. Інколи, по виплаті 
кредитів, по двадцять-тридцять років вони лишаються власністю компанії. На ринку 
відбувається те, що й має відбуватися: ростуть і падають ціни на нерухомість, поволі 
втрачає колишню купівельну спроможність долар (зрештою, інфляція трива в усьому світі, 
щоправда, не такими скаженими темпами, як нині в Україні), а здані в оренду будинки 
стоять надійною гарантією завтрашнього Петра Яцика. Інфляція працює не проти, а на 
нього.

Той спосіб боротьби Петра Яцика з інфляцією, його вміння перетворити її зі свого ворога 
на спільника дозволяє сказати, що він орієнтується в стихії свого бізнесу, мов риба у воді.

То — справді його органічна стихія.

Кожен із будинків, що їх споруджують його фірми, народжується, витворюється в його 
уяві, вони шикуються довгими рядами, і йому виразно бачиться весь довколишній 
ландшафт. А потім він шукає той ландшафт у реальності, терпляче пояснює архітекторам, 
якими мають бути будинки, задає тему для варіацій. Звичайно ж, усе

це супроводжують скрупульозні розрахунки, де беруться до уваги й вигідність того місця, 
на якому виростуть споруди, і ціна матеріалів, і платня робітникам, і, зрештою, багато 
інших об'єктивних та суб'єктивних факторів, оскільки бізнес у капітальному та житловому 
будівництві, де така сильна конкуренція і нерідко можуть збанкрутувати 
найблагополучніші фірми,— справа, що вимагає і зухвалості, й інтуїції, і розрахунку. Одне 
слово, всього того, чого вимагає і будь-яка мистецька творчість. Тому з такою 
категоричністю і відстоює він тезу про бізнес саме як творчість. І з ним важко не 
погодитися.

Сказати про те, що бізнесмен повинен бути й добрим психологом,— це майже нічого не 
сказати. Адже щоденно має справу з людьми; змушений одразу визначати, кому можна 
вірити, чого від кого чекати, хто на що здатний. У нього немає часу на години повільного 
психологічного аналізу — все треба вирішувати зі швидкістю комп'ютера, на рівні 
інтуїтивних осяянь. Інтуїція ж, як відомо, продиктована розумом, досвідом і знаннями; вона 
йде попереду них.

Окрім знання людської природи, потрібна, без перебільшення можна твердити, 
блискавична реакція, яка дозволяє оперативно реагувати на всі зміни кон'юнктури ринку, а 
також постійно тримати в полі зору справи партнерів (збанкрутують вони — збанкрутуєш і 
ти), а про конкурентів — то вже й нічого казати. Бажано мати уявлення про їхні справи не 
менш докладне, аніж про свої.

Ми захоплюємося психологією і теорією шахової творчості,— психологи й теоретики 
написали томи про неймовірну інтуїцію видатних майстрів, красу й оригінальність їхніх 
композицій,— але чомусь ніяк не можемо уявити всього того в світі бізнесу. Можливо, 
тому, що він видається нашій аж надто цнотливій уяві безнадійною прозою, де владарюють 
хиже діляцтво та ниці інстинкти (так виховали нас, учорашніх гомо совєтікусів).

Легко напрошуються й аналогії між бізнесовими операціями Петра Яцика і писанням 
картини чи книги, народженням скульптури. І там;і там зернина задуму, еволюція його, 
звіряння «алгеброю гармонії», тобто ретельний попередній аналіз, убезпечення від 
несподіванок, ризик творчої поразки. Тільки в митця вона може бути не-афішованою 
(інколи про неї ніхто, крім нього, не знати-

ме), а в бізнесмена відразу ж оприлюдниться, негативно вплинувши на його реноме. Як і 
митцеві, йому сьогодні не зарахують учорашній успіх, не дозволять жити минулими 
здобутками. Він щоденно мусить брати «планку», встановлену на певній, бажано щораз 
вищій, висоті.

Він — рідкісний співрозмовник. Навіть коли говорить про речі серйозні, складні чи й 
нудні,як на мене, далекого від бізнесу гуманітарія, фонтанує дотепами, афоризмами, 
переходить на притчі. Яцик просто не вміє бути одноманітним і геть розвіює уявлення про 
ділову людину як про щось подібне до ходячого комп'ютера. Так, він може при-нагідно 
сипонути цифрами, але за ними відразу ж постануть ті будинки, що їх він вибудував, люди, 
які працюють у його фірмах, а потім непомітно підведе до думки, що ті цифри — вимір 
інтелектуальної і фізичної енергії, популярно розшифрує їх.

Я завжди боявся цифр, завжди почувався відстороненим і відчуженим од їхнього загадково-
холодного світу. Вони були для мене такою ж абстракцією, як, скажімо, антисвіт чи подих 
неандертальця у глибині століть. А тут раптом цифри задихали майже інтимним теплом, 
перетворилися на матеріально зримі образи.

Звичайно ж, мені цікаво було глянути його очима на тих, хто займається бізнесом, почути 
його коментарі. Ось два повчальних випадки.

Один його знайомець має добрі гроші, але сподівається заробити ще більші. Для цього в 
нього, здається, є все: невситима жадоба для досягнення мети, вулканічна енергія, невпинна 
послідовність зусиль...

Але мета втікає, мов обрій: чоловік начебто наближається до нього, а обрій віддаляється.

Яцикового знайомця губить його фантастична скупість.

Узявшися за скуповування нерухомості, він ганяється за всяким непотребом. Йому 
неймовірно шкода викласти серйозну суму за добрий будинок — і він вишукує 
найдешевші. Це, як правило, безнадійно старезні споруди, які стоять хтозна-де. Отож 
купить таке житло. Починає шукати туди квартирантів. В одному випадку вони не 
знаходяться, бо мало охочих жити далеко від місць роботи. А часто буває таке: знаходить 
якихось підозрілих суб'єктів із учорашніх емігрантів, а вони, перепившися до руч-

ки, зчинять бійку, а заодно й погром у помешканні. Коли він приїздить туди, щоб з'ясувати, 
чому давно не платять за житло, бачить, що будинок нагадує зруйнований римлянами 
Карфаген. А квартиронаймачів і слід пропав. Шукай вітра в полі. Інші ж його будинки так і 
стоять роками не заселені, і сумний дух пустки та тліну впевнено довершує свою руйнівну 
роботу. Ніщо з купленого чоловіком — усупереч його бажанню — не зростає в ціні, ніщо 
не дає прибутку. Отак і крутиться він, як білка в колесі; комбінує, комбінує, а в нього 
нічого путнього не виком-біновується.

Загалом позитивна риса — ощадливість — у нього перейшла в карикатуру на себе. 
Скнарість не дозволяє йому реально бачити стан справ, щоб приймати справді раціональні 
рішення. Чоловік і далі жадібно скуповує всякий непотріб, мовби вішає собі камені на шию.

Коментуючи його наполеонівські плани, Яцик сказав:

— Усе те дуже нагадує марення відрубаної голови!

Точніше схарактеризувати ту ситуацію важко.

Інший (не українець, щоправда) має цілу мережу дрібних ресторанчиків. Прагне нажитися 
за рахунок низь-кооплачуваних робітників зі Східної Європи. А оскільки з-поміж населення 
Канади чомусь не видно охочих працювати в нього за символічну плату, то шукає 
офіціантів, менеджерів і касирів серед тих, хто приїхав сюди погостити, а тепер правдами й 
неправдами намагається тут лишитися. Ці люди, як правило, не мають офіційного дозволу 
ставати на роботу. Отож вони згодні працювати підпільно за мінімальну винагороду і охоче 
приймають пропозиції власника ресторанчиків. З того, як правило, виходять дві речі. 
Перша: так ретельно приховувана обставина присутності нелегальних робітників рано чи 
пізно виходить на поверхню, таємне робиться явним, і на роботодавця сиплються штрафні 
санкції (досить серйозні!). Друга: дешеві робітники здебільшого не мають ні належної 
кваліфікації, ні відповідно високого для Канади вишколу, що панує тут у всіх сферах 
обслуги.

Я в цьому відразу ж переконався, коли ми з Яциком зайшли до такого ресторану 
перекусити. Сіли не в приміщенні, а біля входу знадвору, за столиками, відгородженими від 
хідника невисоким бар'єрчиком. До нас одразу ж підійшла офіціантка й популярно 
пояснила: це

місце коштує дорожче, тому ми повинні доплатити. А щоб було зрозуміліше й ми не забули 
цього зробити, наполегливо повторила те кілька разів.

Я розгублено глянув на Яцика, оскільки вперше зіткнувся в Канаді з таким нав'язливим і 
нетактовним сервісом. Він спокійно вершив трапезу, анітрохи не збентежившись од 
несподіванки. «Не дивуйтеся,— сказав, — це вам не англійський, китайський чи грецький 
ресторан, тут усе може бути»,— й усміхнувся з сумною іронією.

Потім до нас підійшов, очевидно, адміністратор, який з погано прихованим роздратуванням 
знову говорив про те ж. Я відразу ж відчув себе ніби не в Торонто, а в Києві чи в Черкасах, 
де в цій сфері на кожному кроці виникають конфлікти такого характеру.

— Я навмисне привів вас сюди, щоб ви зрозуміли ціну дешевої робочої сили. Дешевої і 
некваліфікованої,— сказав з іронічним усміхом Яцик, коли ми скінчили їсти.

Я подумав: дешева ціна, дешева зарплата — дешева якість роботи, дрібномасштабний 
бізнес, який, певно, ніколи не завоює вдячного клієнта.

Вдячний клієнт іде туди, де його зустрічають мов рідного.

І мені ще раз згадалися Яцикові характеристики «своєрідностей» ось такого бізнесу. На 
жаль, і в цьому випадку він мав рацію.

—  У бізнесі важливе все,— сказав Яцик.— І в бізнесі все треба робити з думкою та 
аналізом. А тут якраз цього й немає. Тому й не росте цей чоловік. Якийсь рівень — дуже 
невисокий — має, а перспективи масштабнішої в нього не спостерігається.

Я бачив власника ресторану. Молодий, енергійний чоловік. Здавалося, такому посильно 
дуже багато. Ще має час опанувати науку бізнесу.

Сказав про це Яцикові.

—  Теоретично воно так,— відповів він.— А практично — самі бачите... Якби він розумів 
значення для бізнесу так званих дрібниць. Хоча, зрештою, дрібниць тут не буває. На успіх 
працює все в комплексі. Успіх сам по собі не прийде. Його треба створювати самому.

Вслухаючись у те, як Петро Яцик характерним рівним глибоким голосом викладає свої 
думки, раптом роблю не-

сподіване відкриття: він легко поєднує в собі два типи мислення. Перший — суто 
прагматичний — виявляє себе в гострій аналітичності. Він одразу схоплює серцевину 
проблеми і зовсім не відволікається на неістотні подробиці, в яких можна надовго 
загрузнути чи й заблукати. Другий — суто художній чи творчий — виражений у вмінні 
несподівано перевести розмову на орбіту алегорії й притчі, образних зіставлень і 
яскравих метафор. Тоді здається, що він мало чим нагадує того першого Яцика, який 
щойно ставив чіткі діагнози хворобам економіки в Україні, оперуючи сухими 
формулами, мов хірург скальпелем. Таким же був, коли аналізував «біжучий момент» 
свого бізнесу, тасуючи цифри, мов карти.

Другий Яцик нараз одмовляється від цифр і наукових формул, а бере на озброєння 
художню епіку, різко змінюючи лексичний арсенал.

— Пане Яцику, що ж, врешті, треба для того, аби Україна вийшла із затяжної смуги 
всіх своїх негараздів?

—  Наполеон казав: «Щоб виграти війну, треба мати три речі: гроші, гроші і ще раз 
гроші!» Бог милував нас од війни, але Наполеонове спостереження — абсолютно 
універсальне за всіх обставин і для будь-якої держави.

Він задумується. Очевидно, щось пригадує. Очі йому вже не усміхаються, погляд стає 
рішучим, мов крок солдата.

Так проступає ще одна грань його характеру.

Петро Яцик:

Під час своїх поїздок в Україну я майже не зустрічав справді практичних людей. Хоча 
практичні пропозиції були. Але мені не дуже вірилося в тих, хто їх висловлював. 
Скажімо, один із близьких Кравчукових дорадників повідомив мені: хоче організувати 
школу, в якій навчатиме людей мистецтва бізнесу. Припрошує вкласти в Україну 
капітал. Ще й дивується: чому я цього не зробив раніше? А я відповідаю: «Не роблю 
цього тому, що ще не зустрічав українця, який би не хотів учити інших робити те, 
чого сам не вміє».

В Україні нині чомусь дуже люблять красиво говорити, напускати рожевого туману. 
Послухати, звичайно, приємно. Але ж від слів — навіть найкращих — пшениця не 
родить.

Скаржиться мені один із земляків: «Петре, я працюю набагато більше за тебе, а маю 
набагато менше!» Відповідаю йому: «Отже, я працюю з головою, а то — велика різниця».

Ще приклад. Зайшов я в Києві до Міністерства охорони здоров'я й побачив там у 
приймальні суперсучасні комп'ютери, які, звичайно ж, не функціонують. І нікого не турбує, 
що для такої техніки тут немає відповідних приміщень з постійною температурою, немає 
програм, нікому її ремонтувати...

Що тут скажеш?

А й справді: чи не нагадуємо ми в своїх «трудах і днях» Сізіфа. Його не звинуватиш у 
лінощах. Але від того — не легше.

— Як ви гадаєте, перейде Гонконг під юрисдикцію Китаю?

Його запитання несподіване і зовсім далеке від теми нашої розмови.

— Перепрошую, пане Яцику, але мене сьогодні більше цікавить тактика і стратегія вашого 
бізнесу...

— Але ж на них може вплинути Гонконг!

— Не розумію, який стосунок може мати тут Гонконг?!

—  Навіть Гонконг,— з його інтонації я зрозумів, що йдеться про щось самоочевидне, але 
все ще не можу збагнути зв'язку між сказаним попереду і можливою зміною геополітичної 
ситуації в далекому звідси регіоні.

Виявляється, зв'язок той — на поверхні. Якщо Гонконг поміняє свій статус, це викличе 
інтенсивну еміграцію з нього. Куди їхатимуть його громадяни? Звичайно ж, переважна 
більшість — до Канади. В неї величезна і не густозаселена територія (тільки 27 мільйонів 
на таку площу!). Отже, збільшення кількості населення продиктує необхідність 
спорудження нового житла. Це на всяк випадок треба передбачити й бути готовим. Якщо 
така обставина заскочить бізнесмена зненацька, то поганий з нього бізнесмен, бо не вміє 
прогнозувати й плететься в хвості подій.

До речі, таку обставину має враховувати не тільки той, хто працює в будівництві, а й 
виробники одягу, продуктів харчування, оскільки не лише дахом над го-

ловою живе людина. Але найпильиішим повинен бути все-таки будівельник. 
Перевиробництво одягу чи продуктів харчування менш збиткове, ніж житла. Коли в кра'ші 
немає збуту, їх, врешті, можна імпортувати. Будинки ж не імпортуєш. Цей бізнес не може 
переміщатися у просторі, його динаміка — тільки в точності розрахунку й далекоглядності 
прогнозу. І знову на думку приходить аналогія з шаховою партією.

Коли Яцик став їздити в Україну, його, як чоловіка в діаспорі авторитетного, популярного 
та, зрештою, і без усього того прости примітного (рослий, стрункий, з гордо посадженою на 
плечах сивою головою — такого відразу ж вирізниш поглядом з людського натовпу), 
почали атакувати наші кореспонденти. Найчастіше повторювали запитання на зразок: як 
можна розбагатіти? що потрібне для того, аби стати бізнесменом? чи скоро буде Україна 
однією з найрозвинутіших держав світу?

Багато хто чекав од нього універсальних рецептів, з допомогою яких усе має відбутися, мов 
за помахом чарівної палички,— вмить і без жодних зусиль.

У відповідь на особливо наївні запитання він рекомендував, іронічно примружуючи молоді 
очі: «Найкоротший шлях здобути гроші? Пограбуйте банк, то одразу матимете їх. Якщо 
дурощів вистачить...» «Нічого йти в бізнесмени, якщо маєте в душі тільки мрію про 
багатство,— і вже зовсім серйозно додавав: — Потрібні ще совість, знання і порядність. 
Хочеш бути бізнесменом, то ставай добрим бізнесменом!»

Дехто був розчарований: ніяких ефективних порад, усе те, мовляв, і самі знаємо, хотілося б 
чогось такого, щоб багатство прийшло саме по собі, без жодних зусиль, а тут — такі 
неодмінні передумови й умови...

Мільйонери, як відомо, бувають різні. Щоб почути вигадливо-авантюристичний спосіб 
здобути гроші, таким людям треба шукати не мільйонера-трудягу на зразок Петра Яцика, а 
мільйонера-авантюриста. Нещодавно я прочитав про одного такого в Америці. Якийсь 
кмітливий і не дуже перебірливий у засобах чолов'яга подав у газеті оголошення такого 
характеру: «Тільки за один долар напишу кожному, як найпростіше стати мільйонером». 
Пропонував кожному, кого те цікавить, переслати на

його адресу по долару. На заклик спритника відгукнулося стільки людей, що згодом 
відповідь їм через газету давав уже новоспечений мільйонер: мовляв, не маю фізичної 
змоги листовно подякувати кожному за те, що зробили мене мільйонером; бачте, як це 
просто, шукайте й ви такий спосіб; знайдете — і мільйон у вас в кишені. Урок одержали 
цілком наочний.

Очевидно, чогось аналогічного чекали деякі наші інтерв'юєри й від Яцика. А оскільки не 
відали про те, в який спосіб він здобув свої мільйони, то й не підозрювали, що звертаються 
зовсім не за адресою. Він міг порадити їм лише зі свого досвіду, що, звичайно ж, аж ніяк не 
свідчить про вбогість його фантазії. Яцик радить чесні способи заробити гроші. Шулерства 
не визнає. Чесно заробив — спокійно спатимеш. Ніхто на тебе не показуватиме пальцем: 
який пройдисвіт...

Не випадково повсякчас Яцик наголошує на етиці. Нам, вихованим на концепції бізнесу як 
всуціль безжальної, антилюдяної експлуатації робітників, до цього ще треба звикати, 
необхідно багато дізнатися, аби ідеологічний туман у наших очах розвіявся і ми бачили все 
без будь-яких аберацій. Тобто таким, яким воно є. Як оповідає про те Яцик, посилаючись на 
власний приклад.

У нього є один рецепт: якщо ви трудитеся чесно, розумно й наполегливо, час стає вашим 
спільником, він починає працювати на вас. Треба лиш бути справді терплячим і не 
намагатися підганяти події. Все має свою логіку і свій розвиток.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              
                                                                                        —

Петро Яцик:

Отже, минули роки після приїзду до Канади, доки я зважився на цей бізнес, почавши з 
будівництва житла. Будинки для проживання коштували тоді в межах 10—20 тисяч 
доларів. Таких грошей у мене, звичайно ж, не було. Я скористався коштами прийнятої 
в той час державної програми фінансування житлового будівництва. Витратив на 
перший дім десять тисяч, а продав його за одинадцять. Того ж літа спорудив ще 
чотири і загалом заробив п'ять тисяч. Наступного року продав десять будинків. Моє 
підприємство непомітно розросталося, я міг набирати більше робітників. Сьогодні в 
моїй канцелярії дев'ять спеціалістів (керівництво),  решту людей

наймаємо згідно з потребами будівництва (їхня кількість у різні часи коливалася від 
двохсот до восьмисот). Я ніколи не знав проблеми робочої сили — працювати в мене 
бажають багато. Більше, аніж я можу дати роботи. 1 це про щось свідчить.

Для пошуків робочої сили в Канаді створена така система. Ми складаємо план 
будівництва, затверджуємо його, одержуємо дозвіл на ведення робіт, а потім даємо 
повідомлення в кредитові часописи: маємо ось стільки дозволів на будівництво. На це 
повідомлення зголошуються всі, хто хоче працювати на моєму підприємстві.

Як і три з половиною десятки років тому, коли я тільки розпочинав, головним моїм 
«будівельним майданчиком» лишається західна частина Торонто. Головним, але не 
єдиним, бо нині вже маю свою компанію і землю під забудову в інших 
північноамериканських містах.

— А подих конкурентів відчуваєте?

— Звичайно.

— Які почуття вони у вас викликають?

—  Ніяких особливих. Конкуренти як конкуренти.

—  Чи не побоюєтеся їх?

— Не побоююсь, бо знаю своє діло і вмію його робити. Мені навіть приємно, що вони 
сильні. Поборювання сильних конку